Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Він побачив, як у Слайтменових очах з'явився проблиск розуміння. І не лише розуміння. Надії.

— Якщо ми сховаємо дітей, вони все одно знатимуть, де вони. Як людожери в казці.

— Мені казали. Я пропоную цим скористатися.

— Тобто використати їх як наживку. Стрільцю, це жорстоко.

Роланд, не маючи жодного наміру ховати дітей Кальї в покинутій гранатовій копальні (чи навіть десь поблизу), кивнув.

— Світ жорстокий, Айзенгарте.

— Атож, — похмуро відповів Айзенгарт. І торкнувся карти. — Задум непоганий. Еге ж, непоганий… якби вдалося заманити туди всіх Вовків.

«Мені знадобиться допомога, щоб сховати дітей там, де я вирішу їх сховати, — подумав Роланд. — Повинні бути люди, які знатимуть, куди йти і що робити. Повинен бути план. Але ще рано. Поки що я можу продовжувати свою гру. Це як замки. Тому що хтось зачаївся».

Чи пізнав він це розумом? Ні.

Чи відчув нюхом? Еге ж, відчув.

«Уже двадцять чотири, — подумав Роланд. — Двадцять чотири дні до Вовків».

Цілком достатньо.

Розділ VI

ДІДОВА РОЗПОВІДЬ

Едді, міський хлопчина до останньої волосини, сам був шокований від того, як сильно йому сподобався будинок Джефордсів на Річковому Шляху. «Я міг би жити в такому домі, — подумав він. — Мені було б тут добре».

Дім був довгий, збудований з колод, із законопаченими від зимових вітрів щілинами. Одна стіна мала вікна, що виходили на довгий пологий пагорб, який спускався до рисових полів і річки. З іншого боку, на задньому дворі, стояла комора і розкинулося земляне подвір'я, причепурене клумбами, на яких росли квіти й трава. Ліворуч від заднього ґанку був доволі екзотичний городик. Половина його заросла жовтою травою, що звалася мадригалом. (Тіан плекав надію вирощувати її наступного року у великих кількостях.)

Сюзанна поцікавилася в Залії, як вона примудряється стримувати курей, і жінка сумовито засміялася, здмухнувши гривку з чола.

— Насилу, — відповіла вона. — І все-таки мадригал росте, а де щось росте, там завжди є надія.

Найбільше Едді подобалося, що все тут було якимось злагодженим і створювало атмосферу домівки. Сказати, що саме зароджувало таке відчуття, він не міг, бо то було не щось окреме, а…

Так, є одне, і це не сільська хата, не город, не кури, що вештаються подвір'ям, і не квіткові клумби.