Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Можливо, — сказала вона, дивлячись, як хлопці біжать назад на сінник. Кожен намагався першим потрапити на драбину, вони відштовхували один одного плечем і сміялися. — Так, можливо. Але до серця теж треба дослухатися. Чоловік чи жінка, які не слухають його, дурні. Інколи краще стрибнути вперед на мотузці, навіть якщо надворі темно, щоб побачити, є там унизу сіно чи немає.

Роланд простягнув долоню і торкнувся її руки.

— Я б не зміг сказати краще.

Вона обдарувала його ледь помітною відстороненою усмішкою. А наступної миті вже звернула свою увагу на хлопців, хоча Роланд устиг помітити, що в її очах промайнув переляк. Навіть жах.

— Бене, Джейку! — гукнула вона. — Годі, припиняйте! Час митися і в хату. Вас чекає пиріг і збиті вершки!

Бенні підійшов до відкритого краю сінника.

— Сей, тато сказав, що ми можемо спати надворі в моєму наметі на березі, якщо ви не проти.

Марґарет Айзенгарт подивилася на чоловіка. Той кивнув.

— Добре, — сказала вона. — Нехай буде намет, але як хочете пирога, ідіть на кухню. Це ваше останнє попередження! Але спершу вмийтеся. І руки помийте!

— Добре, я кажу спасибі, — зрадів Бен. — А Юку можна пирога?

Марґарет Айзенгарт потерла лівою рукою лоба, наче їй боліла голова. Права ж рука, як з цікавістю відзначив Роланд, залишалася під фартухом.

— Еге ж, — сказала вона, — і пухнастику буде пиріг. Я впевнена, що це сам Артур Ельд під чужою личиною, і в нагороду він подарує мені дорогоцінного каміння й золота та наділить даром зцілення.

— Дякую-сей, — гукнув Джейк. — А можна нам ще один-єдиний раз стрибнути? Так ми найшвидше спустимося вниз.

— Я піймаю їх, якщо вони полетять не туди, куди треба, Марґарет-сей, — запевнив Енді. Його очі спалахнули синім світлом, потім потьмяніли. Здавалося, він всміхається. У цьому роботі Роланду ввижалося дві особистості: одна більше схожа на стару діву, друга — на дурисвіта, який нікому не шкодить. Жодна з них стрільцеві категорично не подобалася, і він чудово розумів, чому так. Він перестав довіряти будь-якій машинерії, особливо ходячій і говорющій.

— Що ж, — сказав Айзенгарт, — ногу ламають якраз у останньому стрибку, але стрибайте вже, якщо несила терпіти.

Вони стрибнули, й обійшлося без поламаних ніг. Обидва приземлилися точнісінько посеред купи сіна, зі сміхом вигулькнули звідти й, перезирнувшись, помчали навперейми на кухню. За ними, наче вівчарка за отарою овець, біг Юк.

— Чудово, що діти так швидко потоваришували. — Але, говорячи це, Марґарет Айзенгарт була зажурена й геть не скидалася на людину, яка бачить щось прекрасне. Вигляд у неї був сумний.

— Так. Справді чудово. — Роланд поклав кошіль собі на коліна і, здавалося, вже збирався розв'язувати вузол на шнурівці, але потім передумав. — 3 чим ваші люди найкраще дають собі раду? — спитав він у Айзенгарта. — 3 луком чи арбалетом? Я знаю напевне, що не з рушницею і не з револьвером.

— Ми воліємо арбалети, — відповів Айзенгарт. — Приладнав стрілу, натягнув, прицілився, стрілив, готово.

Роланд кивнув. Так він і думав. Погано, тому що влучити з арбалета в мішень було важко на відстані, більшій за двадцять п'ять ярдів, та й то ясної безвітряної днини. А коли вже здійметься вітер… чи, не доведіть боги, ураган…