Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Ну то дурійте! — гукнув господар ранчо. І після цього вже не відволікався від збройного дріб'язку, розкладеного на дошках перед ним. — Як гадаєш? З них ще можна стріляти?

Айзенгарт надав Роландові для огляду всі три одиниці зброї, що їх мав у власному розпорядженні. Найкращою була рушниця, яку скотар брав із собою до містечка того вечора, коли Тіан Джефордс скликав збори. Два револьвери були того штибу, який Роланд із друзями в дитинстві називали «барабанниками» через величезні барабани, які після кожного пострілу треба було повертати ребром долоні. Роланд розібрав Айзенгартову зброю, не прокоментувавши її жодним словом. І налив рушничного мастила: цього разу не в блюдце, а в миску.

— Я спитав…

— Я чув тебе, сей. Твоя рушниця у відмінному стані, не гірша за інші, що їх я бачив по цей бік від великого міста. А от «барабанники»… — Він похитав головою. — Той, обшитий нікелевими пластинами, ще, може, стрілятиме. А другий можеш хоч у землю втикнути. Може, проросте.

— Неприємно це чути. Ці револьвери належали моєму батькові, а перед тим — його батькові, а перед тим — ще стільком. — Він показав вісім пальців. — Тобто вони ще з тих часів, коли Вовків не було. Їх завжди зберігали разом і передавали найдостойнішому синові за заповітом. Коли їх отримав я, а не мій старший брат, це навіть потішило моє самолюбство.

— У тебе був близнюк? — спитав Роланд.

— Так, двійничка, Верна. — Айзенгарт усміхався охоче і часто. От і зараз його рот під величезними сивіючими вусами розтягся в усмішці, але болісній — усмішці чоловіка, який не хоче, щоб ви знали, що під одягом у нього кривава рана. — Вона була прекрасна, як ранкова зоря. Вже десять років чи більше як пішла на той світ. Дуже рано померла, як усі рунти.

— Співчуваю.

— Спасибі.

На південному заході сідало сонце, обагряючи подвір'я барвою крові. На веранді стояло кілька крісел-гойдалок. В одному із них сидів зараз Айзенгарт. Роланд по-турецькому схрестив ноги на дошках підлоги, приводячи до ладу Айзенгартів спадок. Те, що револьвери, найімовірніше, ніколи більше не вистрелять, було байдуже стрільцевим рукам, віддавна призвичаєним до цієї роботи. Та попри звичку, він досі відчував від неї втіху.

У блискавичному темпі, від якого в землевласника очі на лоба полізли, Роланд зібрав зброю: тільки руки мигтіли й лунало швидке «клік-клак». Стрілець поклав їх на шмат овечої шкури, витер пальці об ганчірку і сів у крісло поряд з Айзенгартом. Напевно, у більш звичайні вечори Айзенгарт і його дружина сідали тут рядком і дивилися, як сонце котиться за обрій.

Роланд пошукав у своєму кошелі свого кисета і, знайшовши, скрутив цигарку зі свіжого запашного тютюну, яким забезпечив його Каллаген. Розаліта теж дещо йому подарувала — стосик тендітних кукурудзяних обгорток, які називала «шурхавками». Роланд зрозумів, що загортаються вони незгірш за будь-який цигарковий папір. Якусь мить він ще помилувався готовим витвором, а потім опустив кінчик цигарки в полум'я сірника, якого Айзенгарт розпалив об свій загрубілий ніготь. Стрілець глибоко затягся й випустив довгу хмарку диму, яка повільно піднялася і розтанула у вечірньому повітрі, нерухомому і напрочуд задушливому як для кінця літа.

— Добре, — сказав він і кивнув.

— Ге? Аби тобі було добре. Сам я ніколи не мав до цього охоти.

Комора була більшою од самого ранчо — щонайменше п'ятдесят ярдів завширшки і п'ятдесят футів заввишки. Спереду її причепурили жнив'яними амулетами на честь сезону і виставили опудал з велетенськими гострокоренями замість голів. З відкритого сінника над головними ворітьми виступав уперед кінець бантини. До нього було прив'язано мотузку. Внизу, на подвір'ї, хлопці намостили чималий сніп сіна. По обидва боки від нього стояли Юк та Енді. Вони обидва дивилися вгору, бо саме тієї миті Бенні Слайтмен узявся за мотузку, посмикав її для певності й відступив назад, зникнувши з поля зору. Юк загавкав, передчуваючи забаву. Наступної миті Бенні вилетів уперед, стискаючи в кулаках мотузку. Його волосся розвівалося на вітрі.

— Ґілеад і Ельд! — закричав він і стрибнув у сіно. Полетів у червоне призахідне повітря, а за ним промчала слідом його тінь.

— Бен-Бен! — гавкав Юк. — Бен-Бен-Бен!

Хлопчик відпустив мотузку і пірнув у сіно, а потім сміючись вигулькнув. Енді простягнув йому металеву руку, проте Бенні проігнорував її, самотужки вистрибнувши на втоптану землю. Довкола нього бігав, заходячись гавкотом, Юк.

— Вони завжди таке вигукують, коли граються? — поцікавився Роланд.

Айзенгарт пирхнув зі сміху.