Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Справді? Так, бачу, що чули. Можливо, якось ви розповісте мені свою історію. Здогадуюся, що моїй розповіді буде далеко до вашої. Хай там як, але те, що я вже не в Канзасі, я збагнув, щойно дістався протилежного краю пішоходного мосту. Скидалося на те, що земля, на яку я ступаю, — це не Нью-Джерсі. Принаймні не той Нью-Джерсі, який я сподівався побачити на протилежному березі Гудзону. Там, біля нижнього бруса огорожі, лежала

зіжмакана газета. На мосту, крім нього, нема ні душі — хоча на великому висячому мосту ліворуч від нього тече потік транспорту. Каллаген нахиляється підняти газету. Прохолодний вітер з ріки ворушить його довге, до плечей волосся з сивиною.

Газетний аркуш лише один, але на першій сторінці назва — «Лібрук Реджистер». Каллаген ніколи в житті не чув про Лібрук. Звісно, це не дивина, адже він не спеціаліст із Нью-Джерсі, він навіть не бував там, відколи минулого року прибув до Мангеттену, але напевне він знає одне — місто на тому боці мосту Джорджа Вашингтона зветься Форт-Лі.

Потім його увагу привертають заголовки. Той, що вгорі, видається нормальним. «РАСОВА НАПРУГА В МАЯМІ СПАДАЄ». Нью-Йоркські газети останнім часом рябіли подібними статтями. Але як розуміти таке: «ВІЙНА ПОВІТРЯНИХ ЗМІЇВ ТРИВАЄ У ТІНЕКУ, ШТАТ ГЕКЕНСЕК», а під ним фото палаючого будинку? А ще фото пожежників на пожежній машині, але вони всі сміються! І як розуміти заголовок «ПРЕЗИДЕНТ АҐНЮ ПІДТРИМУЄ МРІЮ ПАСА ПРО СТВОРЕННЯ ПОЗАЗЕМНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ»? І чому внизу замітка кирилицею?

«Що зі мною сталося?» — запитує в себе Каллаген. Увесь час, поки тривала епопея з упирями й ходячими мерцями, навіть коли скрізь почали з'являтися оголошення про зниклих тварин, які вочевидь стосувалися його він не сумнівався у власному психічному здоров'ї. Але тепер, стоячи на тому кінці майже непомітного (і через те дивовижного!) мосту, де починався штат Нью-Джерсі, цього пішохідного мосту, яким не користується ніхто, крім нього, він нарешті вирішив, що з ним щось негаразд. Самої думки про те, що Спіро Агню міг стати президентом, уже досить, думає він, щоб людина з мінімальним політичним чуттям засумнівалася у своїй нормальності. Агню зганьбив себе багато років тому, ще навіть до того, як це зробив його шеф.

«Що зі мною сталося?» — дивується він. Але якщо його збожеволілий розум насправді все це вигадав, то він воліє про це не знати.

«Скинути бомби», — каже він і жбурляє рештки газети «Лібрук Реджистер» через поручні мосту. Вітер підхоплює їх і несе в бік мосту Джорджа Вашингтона. «Он вона, дійсність, — думає він. — Ті автівки, ті вантажівки, ті чартерні автобуси». Та раптом серед них його погляд вихоплює червоний фургон, який їде на гусеницях. Фургон цей завбільшки зі шкільний автобус середнього розміру, і над його дахом обертається криваво-червоний циліндр. На одному його боці написано «БЕНДІ», на другому — «БРУКС». БЕНДІБРУКС. Чи БЕНДІ-БРУКС. Що, в біса, таке Бенді Брукс? Він гадки не має. І ніколи в житті не бачив такого фургона, навіть уявити не міг, що таке пускають на шосе загального користування — Господи, ви тільки погляньте на ці гусениці!

Тож міст Джорджа Вашингтона теж не належить до безпечного світу. Чи вже не належить.

Каллаген береться за поруччя пішохідного мосту і міцно його стискає, бо на нього накочує хвиля млості, а разом з нею приходить слабкість у ногах. Поруччя видається достатньо реальним, його дерево нагріте сонцем і покарбоване тисячами ініціалів та повідомлень. Він бачить літери ДКЛМБ, обведені сердечком. Бачить напис «ФРЕДДІ+ГЕЛЕНА=ЛЮБОФ». Бачить заклик «СМЕРТЬ ЛАТИНАСАМ І НІГАРАМ», обрамлений свастиками, і відзначає про себе, що грамотність у цього розумника настільки кульгає, що він навіть не спроможний правильно написати свої улюблені епітети. Слова ненависті, слова любові — і всі вони такі ж реальні, як пришвидшене биття його серця чи кілька монет і купюр, що відтягують праву передню кишеню його джинсів. Він глибоко вдихає в себе вітер і відчуває, що повітря з усіма його запахами, в тому числі запахом дизельного пального, теж реальне.

«Я точно знаю, що це відбувається зі мною насправді, — думає він. — Я не перебуваю зараз у якій-небудь палаті № 6 психіатричної клініки. Я — це я, я тут і я навіть тверезий, — принаймні поки що, — в мене за спиною Нью-Йорк. Так само, як і Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен, з його неспокійними мерцями. А переді мною вся Америка з усіма її можливостями».

Ця думка додає йому наснаги, а наступна підносить ще вище: і можливо, не одна Америка, а дюжина їх… чи тисяча… чи мільйон. Якщо замість Форт-Лі на цьому боці мосту Лібрук, то, може, існує інша версія Нью-Джерсі, де містечко на іншому боці Гудзону називається Лімен, чи Леймену Лі-Блафс, Лі-Пелісейдс або Леґхорн-Вілідж. А раптом замість сорока двох континентальних Сполучених Штатів на іншому боці ріки Гудзон їх чотири тисячі двісті чи сорок дві тисячі й усі вони вишикували-ся у ряд вертикальної географії випадковості.

І він інтуїтивно розуміє, що, найпевніше, це правда. Він натрапив на величезне, а може, навіть нескінченне злиття світів. Це все Америки, але вони всі різні. Їх пронизують автостради, приховані шляхи, але він їх бачить.

Він швидко крокує до виходу з мосту, що веде в Лібрук, і раптом знову нерішуче зупиняється. «А раптом я не зможу повернутися? — думає він. — Що, як заблукаю і більше ніколи не знайду дороги до тієї Америки, де на західному боці мосту Джорджа Вашингтона знаходиться Форт-Лі, а президент Сполучених Штатів — Джеральд Форд (з усіх можливих кандидатів!)?»

Але потім думає: «То й що? Якого хріна?»

Ступаючи з мосту на територію Нью-Джерсі, він задоволено всміхається. Це вперше, відколи він правив заупокійну службу над могилою Денні Ґліка в містечку Джерусалемз-Лот, він відчуває полегшення. Повз нього йдуть двоє хлопців з вудками. «Хлопці, чи не міг би хтось із вас сказати мені: ласкаво просимо до Нью-Джерсі?» — питає Каллаген, усміхаючись ще ширше.

«Ласкаво просимо до Ен-Джей, чувак», — охоче відгукується один з них, але обидва тримаються подалі від Каллагена і зиркають на нього з недовірою. Він їх розуміє, але навіть ця прохолодна зустріч не зіпсує йому чудового настрою. Він почувається, наче людина, яку випустили з сірої безнадії тюрми на сонячне світло. Він пришвидшує ходу, навіть не озираючись, щоб кинути прощальний погляд на обрій Мангеттену. Нащо йому це? Мангеттен лишився у минулому. Багатоликі Америки, що чекають на нього попереду, — ось його майбутнє.

Він у Лібруку. Дзвоники мовчать. Згодом будуть і вампіри, і передзвін, пізніше будуть нові повідомлення, написані крейдою на хідниках і фарбою на цегляних стінах (і стосуватимуться вони не лише його). Згодом він побачить людей закону в їхніх примітних червоних кадилаках, зелених Лінкольнах і фіолетових седанах «Мерседес Бенц», людей закону з червоними, як від фотоспалаху, очима. Але не сьогодні. Сьогодні є лише сонячне світло в новій Америці на західному боці відновленого пішохідного мосту через Гудзон.

На Мейн-стрит він зупиняється перед забігайлівкою «Домашні обіди Лібрука» й читає оголошення у вітрині: «ПОТРІБЕН КУХАР ДЛЯ ШВИДКОГО ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ». Дон Каллаген готував страви нашвидкуруч упродовж усього свого навчання в семінарії й працював мало не за двох у кухні «Домівки» на східному боці Мангеттену. Тож він гадає, що тут, у «Домашніх обідах Лібрука», йому будуть раді. Виявляється, що він не помилився, хоча вміння розбивати пару яєць на гриль однією рукою повертається до нього лише по тому, як він відпрацював три зміни. Власник ресторації, ходяча каланча на ймення Дікі Рудбахер, питає Каллагена, чи нема в нього часом яких проблем зі здоров'ям — «чогось заразного», як він це називає, — і коли Каллаген відповідає заперечно, просто одним кивком висловлює свою згоду. Він не запитує жодних документів, навіть номера соціального страхування. Натомість каже, що хотів би платити новому кухареві чорною готівкою, якщо той не проти. Каллаген запевняє, що він не проти.

«Ще одне», — каже Дікі Рудбахер, і Каллаген чекає продовження. Його важко чимось здивувати, але Рудбахер каже лишень: «Ти схожий на питущого».

Каллаген визнає, що часом любить перехилити чарчину.