Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.

— Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, — відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

— Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, — сказав він, — то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

— І що ж ви? — запитав Едді. — Що ви зробили?

— Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці — не обов'язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, — залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. — Каллаген підняв свою обпечену руку. — Моє ім'я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два — і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з'являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».