Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі — клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів — деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти — ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», — сказав я.

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп'ємо все, що є у мене в гаманці. Згода?»

«Згода», — сказав я.

«Якщо ти нап'єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам'ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк — лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок — і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо — чорт, я знав це тоді — але знання не завжди допомагають. Правда?

— Так, — сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

— Так, — мовила Сюзанна.

— Так, — погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

— Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

— Ти побачив справжнього мерця, — сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

— Як… як ти…

— Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, — пояснила Сюзанна. — Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

— Заблукані мерці, — відповів стрілець. — Їх небагато.

— Там їх вистачало, — сказав Каллаген, — і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга — жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев'ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.