Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

З південного кінця Головної вулиці долинув розпачливий зойк:

— Хтось перерізав огорожу!

І наступний:

— Вартові, здається, мертві!

Слідом за останнім криком пролунав вереск жаху, і Роланд чітко зрозумів, неначе побачив на власні очі: якийсь бідака-Руйнач натрапив на відітнуту голову вартового в траві.

Нажахане бурмотіння ще не стихло, коли з провулка між пекарнею і магазином взуття виринули Дінкі Ерншо і Тед Бротіґен, так близько біля Джейкового сховку, що він міг простягнути руку з вікна машини й торкнутися їх. Теда поранили в руку. Його правий рукав від ліктя до зап’ястя був червоний, але бігти Тед ще міг — за допомогою Дінкі, котрий підтримував його рукою. Коли вони вдвох пробігали крізь стрій охоронців, Бротіґен озирнувся і глянув просто туди, де ховався Роланд. Потім вони з Ерншо ступили в провулок і зникли з поля зору.

Таким чином вони опинилися в безпеці, принаймні поки що, і це було добре. Але де ж велике цабе? Де був Прентис, начальник цієї мерзенної тюрми? Роланд хотів розправитися з ними обома — з Прентисом і тим горностаєголовим тахіном, що зараз командував охоронцями. Відітни змії голову — і змія сконає. Але чекати довше вони не могли. Потік Руйначів уже вичахав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай чекатиме на тих, хто відставав, — він боятиметься, що його дорогоцінні підопічні проскочать крізь дірку в загорожі. Він мав розуміти, що в цій похмурій голій місцевості далеко вони не втечуть, але також розумів, що коли поселення атакували з півночі, то рятівники можуть чекати…

Але, слава богам і Ґану, сей Пімлі Прентис був неподалік — він хитався, задихався і вочевидь був шокований. Кобура з револьвером гойдалася під м’ясистою пахвою. З ніздрі й кутика ока текла кров, неначе від усієї колотнечі у нього в голові розірвалася кровоносна судина. Він пішов до Горностая, похитуючись із боку в бік (саме це п’яне погойдування Роланд звинувачуватиме пізніше в душі за результат вранішнього бою), напевно, збирався перебрати на себе командування операцією. Їхні короткі, але міцні обійми, в яких обидва шукали заспокоєння, розповіли стрільцеві все, що йому потрібно було знати про близькість їхніх взаємин.

Він націлив револьвер на потилицю Прентиса, натиснув на гашетку і побачив, як бризнула кров і полетіло волосся. Начальник Прентис розкинув руки з розчепіреними пальцями на тлі темного неба й повалився просто під ноги ошелешеному Горностаю.

І тієї ж миті спалахнуло атомне сонце, заливаючи світ сліпучим світлом.

— Хайл, стрільці, вбивайте усіх! — закричав Роланд, долонею правої руки одводячи курок свого револьвера, прадавньої машини смерті. Четверо полягло від його пострілів, перш ніж до охоронців, вишикуваних в ряд, як глиняні качечки у тирі, дійшло, що стріляють, не кажучи вже про те, щоб вони встигли належним чином зреагувати. — За Ґілеад, за Нью-Йорк, за Промінь, за ваших батьків! Слухайте мене, слухайте! Не залишайте живими нікого! ВБИВАЙТЕ ВСІХ!

І вони: стрілець з Ґілеаду, колишній наркоман з Брукліну, самотня дитина, яку місіс Ґрета Шоу колись називала Бамою, — стали вбивати. Ззаду, з півночі, розтинаючи смуги диму на своєму «ПТС» (і лише раз ухилившись від прямого курсу — щоб об’їхати розплющене тіло хатньої робітниці, тільки цю звали Таммі), їх наздоганяла четверта: та, яку колись молоді ревні чоловіки з Національної асоціації сприяння поступу кольорового населення навчали протестувати ненасильницькими методами, але яка цілковито й без жалю прийняла спосіб життя, в якому все вирішувала зброя. Сюзанна пристрелила трьох неповоротких охоронців-г’юмів і одного тахіна, який намагався втекти. У тахіна через плече було перекинуто рушницю, але скористатися нею він навіть не намагався. Натомість він підняв лиснючі волохаті руки (голова в нього чимось скидалася на ведмежу) і став благати пощади. Але Сюзанна, пам’ятаючи про те, що відбувалося в поселенні і як пюре з мізків діточок згодовували нищівникам Променів, щоб вони працювали якнайкраще, не змилостивилася над ним, хіба що вбила його швидко, не змушуючи мучитись і тремтіти від страху перед долею.

На той час, коли вона в’їхала в провулок між кінотеатром і перукарнею, стрілянина припинилася. Фінлі й Джеклі конали, Джеймс Кеґні був уже мертвий — його людська маска, наполовину зірвана, оголювала бридотну пацючу голову. Поряд з цими трьома лежали ще три дюжини, так само мертві. Придорожніми канавами Плезантвіля, що доти були бездоганно чисті, стікала тепер їхня кров.

Поза всіляким сумнівом, у поселенні були й інші охоронці, але зараз вони, напевно, переховувалися, переконані, що на них вчинили засідку сотня чи більше досвідчених бійців, наземні пірати, що прийшли сюди бозна-звідки. Більшість Руйначів Алгул Сьєнто перебували зараз на порослій травою ділянці землі між кінцем Головної вулиці і південними сторожовими вежами, збившись у купу, мов ті вівці (якими вони, безперечно, й були). Тед, забувши про закривавлену руку, вже почав робити перекличку.

А тоді з провулка біля кінотеатру виїхав увесь північний батальйон армії розбійників: у складі однієї безногої темношкірої жінки на всюдиході. Однією рукою вона кермувала, а другою втримувала на ручках трицикла «койот». Побачивши купу трупів на вулиці, вона вдоволено кивнула.

Едді вийшов з квиткової каси й обійняв її.

— Привіт, миленький, привіт, — муркотіла вона, осипаючи його шию ніжними поцілунками, від яких у нього по тілу мурашки пішли. Потім до них підійшов Джейк (блідий від убивств, але спокійний), і вона оповила його плечі рукою і підтягнула ближче до себе. Її погляд зупинився на Роланді. Той стояв на тротуарі біля трьох стрільців, котрих він видобув до Серединного світу. Револьвер погойдувався на пальці біля лівого стегна. Чи відчував стрілець той особливий вираз жаги, що відбився на його обличчі? Чи знав він узагалі про цей вираз? Сюзанна в цьому сумнівалася. І всім серцем потяглася до нього.

— Ходи сюди, Ґілеаде, — сказала вона. — Це групові обійми, а ти належиш до групи.

Спершу їй здалося, що він не зрозумів запрошення чи зробив вигляд, буцімто не розуміє. Але потім підійшов, лише на мить завагавшись — щоб опустити револьвер у кобуру та ще підняти Юка. Роланд зайняв місце між Джейком та Едді, а Юк стрибнув Сюзанні на коліна, неначе для нього це була найприродніша в світі річ. Потім стрілець обійняв однією рукою за пояс Едді, а другою — Джейка. Сюзанна припіднялася (пухнастик кумедно завовтузився, щоб зберегти рівновагу на поверхні, яка раптово стала похилою), обійняла Роланда за шию і від душі смачно поцілувала в засмагле чоло. Джейк та Едді розсміялися, а слідом за ними й сам Роланд. То була усмішка людини, щасливої від якоїсь приємної несподіванки.

Прошу вас побачити їх такими, як зараз. Прошу вас добре їх роздивитися. Згода? Вони згуртувалися довкола «прогулянкового трайка Сюзі», обіймаються після перемоги. Я прошу вас побачити їх такими не тому, що вони виграли велику битву — адже вони знають, що це не головне, кожен з них це знає, — а тому, що їхній ка-тет востаннє разом. Історія їхнього братства закінчується тут, на цій несправжній вулиці під штучним сонцем. Порівняно з усім, що відбувалося раніше, решта оповіді буде короткою і брутальною. Бо коли розпадається ка-тет, кінець завжди настає швидко.