Розділ «Чвара королів»

— Третій клинок він кував сто днів і сто ночей, і коли той засяяв білим жаром у священному вогні, прикликав звитяжець до себе власну дружину. «Нісса-Нісса», мовив він до неї, бо таким ім’ям її звали, «оголи свої груди і знай, що я люблю тебе найбільше за все у цілому світі». Вона зробила, що їй наказали — а з якого дива, не скажу, бо не знаю — і Азор Ахай устромив димний меч у її живе серце. Кажуть, що від її крику муки та втіхи на місяці з’явилася тріщина, але натомість у сталь увійшли її кров, її душа, її сила та її мужність. Ось таку оповідь розказують про те, як був скуваний Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців.

— Бачиш, до чого я веду? Радіймо, що з того багаття його милість висмикнув просто якийсь спалений меч. Занадто багато світла шкодить очам, друже, а вогонь ще й пече.

Саладор Саан прикінчив останню виноградину і прицмокнув губами.

— То коли ж, на твою думку, друже лицарю, король накаже нам підняти вітрила?

— Гадаю, скоро, — відповів Давос, — якщо його бог забажає.

— Його бог, паночку мій? А не твій? Де ж тоді бог пана Давоса Лукомора, лицаря-цибульника?

Давос ковтнув пива, щоб зібратися з думками. «Шинок забитий людом, а ти — не Саладор Саан», нагадав він собі. «Думай, що кажеш.»

— Мій бог — король Станіс. Він зробив мене тим, ким я є, і благословив своєю довірою.

— Я це запам’ятаю. — Саладор Саан звівся на ноги. — Прошу вибачити. Виноград тільки розпалив у мені голод, а обід чекає на «Валірійцеві». Рублена ягнятина з перцем, смажений мартин, напханий грибами, солодким кропом та цибулею. Скоро обідатимемо разом у Король-Березі, еге ж? Бенкетуватимемо в Червоному Дитинці, а карлик співатиме нам веселої пісеньки. Коли говоритимеш з королем Станісом, згадай, якщо твоя ласка, що на новий місяць він буде винний мені ще тридцять тисяч драконів. От якби він віддав тих богів мені. Вони були надто гарні, щоб їх палити. А в Пентосі чи Мирі за них дали б добрячі гроші. Та нехай — віддасть мені на одну ніч королеву Серсею, і я його пробачу.

Лисенієць ляснув Давоса по спині й вийшов геть із корчми з таким виглядом, наче вона йому належала.

Пан Давос Лукомор ще довгенько сидів над своїм кухлем пива, розмірковуючи про те і про се. Рік тому він був зі Станісом у Король-Березі, коли король Роберт влаштував турнір на честь іменин принца Джофрі. Давос згадав червоного жерця Тороса Мирійського та його вогняний меч, що ним той бився у бугурті. Видовисько було неабияке: простора червона ряса віяла за вітром, клинок палав блідим зеленим вогнем, але всі знали, що ніяких чар у мечі нема; зрештою вогонь згас, і Спижевий Йон Ройс гепнув жерця по макітрі звичайнісіньким буздуганом.

Але справжній вогняний меч — ото було б справді диво усім на подив. Тільки за яку ціну… Подумавши про Ніссу-Ніссу, він згадав власну дружину Мар’ю — повненьку добросерду жіночку з трохи провислими вже грудьми та лагідною посмішкою. Найкращу жінку в світі. Він спробував уявити, як простромлює її наскрізь мечем, і аж здригнувся. «Не з таких, як я, виходять звитяжці», вирішив він. Якщо така ціна чарівного меча, то він її платити не бажає.

Давос прикінчив своє пиво, відсунув кухля і пішов геть з шинку. При виході він попестив голову химери і пробурмотів «Хай щастить». Щастя нікому з них не завадить.

Вже пізно ввечері, присмерком, до «Чорної Бети» прибув Деван, ведучи з собою сніжно-білу кобилу.

— Вельмишановний пане батьку, — оголосив він, — їх милість наказують вам з’явитися до них у Палату Мальованого Столу. Беріть цю кобилу і рушайте негайно.

Давос втішився виглядом Девана у пишному вбранні зброєносця, але виклик його схвилював. «Невже це наказ рушати?», спитав він себе. Саладор Саан — не єдиний капітан, що вважає Король-Берег дозрілим для приступу. Але перемитник мусить навчитися терпіння. «Ми не маємо надії на перемогу. Я вже казав маестрові Кресену того дня, коли повернувся на Дракон-Камінь, а відтоді нічого не змінилося. Нас замало, ворогів забагато. Опустимо весла у воду, і нам кінець.» Та нічого не поробиш — Давос видерся на кобилу і рушив, куди кликали.

Прибувши до Тулумбасу, Давос побачив, що тузінь високородних лицарів та вельможних значкових саме збирається геть. Князі Кельтигар та Веларіон коротко кивнули до нього і пішли собі, інші взагалі не звернули уваги, але пан Аксель Флорент раптом зупинився перекинутися слівцем.

Дядько королеви Селиси статурою скидався на барило, мав дебелі руки та криві ноги, а до того ж був капловухий, як усі Флоренти — ще більше, ніж його небога. Цупка шерсть, яка стирчала з його видатних вух, не заважала йому, втім, чути більшість того, що робилося і говорилося у замку. Впродовж десяти років пан Аксель служив каштеляном Дракон-Каменя, поки Станіс сидів у Робертовій раді в Король-Березі, але останнім часом він вибився на перші місця серед людей королеви.

— Пане Давосе, маю незмінне задоволення бачити вас, — мовив він.

— Так само і я вас, ласкавий пане.