Розділ «Чвара королів»

У кінці кам’яного пришибу, який поділяли «Чорна Бета», «Примара» і «Пані Мар’я» з півдесятком інших невеликих галер менше ніж на сотню весел, стояв невеличкий, добряче побитий морем шинок. Давос відчув спрагу, покинув синів і попрямував до шинку. Перед ним сиділа навпочіпки кам’яна химера заввишки до пояса, така вигладжена дощами та сіллю, що її рис уже ніхто не розбирав. Химера з Давосом були старими друзями, і він попестив її по кам’яній голові, перш ніж увійти досередини.

— Хай щастить, — пробурмотів він.

На іншому кінці галасливої загальної зали сидів Саладор Саан та їв виноград з дерев’яної миски. Побачивши Давоса, він майнув до нього рукою.

— Пане Давосе, добрий лицарю! Сідай до мене! З’їж ягідку. З’їж дві. Вони на диво солодкі!

Лисенієць був меткий жевжикуватий чоловічок, чия звичка до зухвало-барвистого одягу стала вже приказкою на обох берегах вузького моря. Сьогодні він мав на собі блискучий срібнотканий альтембас; довгі зубчасті рукави кінцями мели підлогу, нефритові гудзики на одягу були різьблені у подобі мавп, а на пасмах світлих кучерів хвацько сиділа химерна зелена шапочка з віялом павиного пір’я.

Давос обережно пробрався між столів туди, куди його покликали. Свого часу, ще до лицарства, він часто купував різний крам в Саладора Саана. Лисенієць і сам був добрячий перемитник, а ще торгував, позичав гроші в ріст, здобув чималу славу як пірат і величав себе «князем вузького моря». Ясна річ — варто харцизяці забагатіти, як він зразу пнеться у князі. Саме Давос переплив море до Лису, щоб залучити старого шахрая до справи князя Станіса.

— Не бачив, як палають боги, пане мій добрий? — запитав його Давос.

— Червоні жерці мають в Лисі великий храм. Вічно палять те, палять се, гукають щось своєму Ра-Гльорові. Своїми ватрами роблять мені нудно. Король Станіс теж скоро знудиться. Тільки на те й сподіваюся.

Здавалося, йому байдуже, хто може його підслухати — Саан сидів собі, жував виноградини, виштовхував насінини з рота язиком на губу і збивав їх геть пальцем.

— Моя «Тисячобарвна птаха» прибула учора, добрий паночку. Вона не військова галера, ні, вона для торгівлі, і вона заходила до Король-Берега. Ти певен, що не хочеш ягідку? Кажуть, у місті діти голодують.

Він зателіпав китицею перед Давосом і всміхнувся.

— Мені б краще пива та останніх новин.

— Люди Вестеросу завжди кудись поспішають, — пожалівся Саладор Саан. — А чого, питається? Хто надто поспішає жити, той біжить просто до могили.

Він відригнув і продовжив.

— Князь Кастерлі-на-Скелі надіслав свого карлика наглядати за Король-Берегом. Чи не сподівається він відлякати нападників його бридкою пикою, га? Або, може, гадає, що ми помремо зі сміху, як побачимо кривляння Біса на міських мурах? Хто мені скаже? Карлик викинув копняком під дупу йолопа, що очолював золоті киреї, та замінив його на лицаря з залізною рукою.

Він смикнув з китиці виноградину, стиснув її між великим та вказівним пальцем так, що шкурка луснула, і пальцями потік сік.

До них пропхалася дівчина-служниця, дорогою ляскаючи по руках, що намагалися її вхопити. Давос замовив кухоль пива, обернувся до Саана і спитав:

— Чи добре захищене місто?

Той стенув плечима.

— Мури там високі та сильні, але хто на них стоятиме? Вони набудували скорпіонів та вогнеплюйок, але вояків у золотих киреях мало, та й ті надто зелені, а інших нема. Швидко вдарити, мов яструб падає на зайця, і велике місто буде наше. Аби ж був вітер наповнити вітрила, ваш король сів би на свій Залізний Трон назавтра ввечері. Карлика ми б вбрали як блазня і тицяли йому списами у його дрібні сідниці, щоб гарненько нам танцював. Може б твій зацний король подарував мені кралю-королеву Серсею, аби гріла постіль уночі. Я ж так довго скнію без своїх дружин, і все заради його служби!