Розділ «Чвара королів»

— Джофрі — чорний хробак, що глитає серце держави! Морок — його батько, смерть — його мати! Знищте підле створіння, поки він не потопив вас усіх у чорній безодні гріха! Знищте їх усіх — королеву-хвойду і короля-хробака, ницого карлика і лукавого павука, викорініть отруйне сім’я з лиця землі! Рятуйтеся, рятуйте свої душі! — Один золотокирейник збив воїна з ніг, але той не припиняв волати. — Прийде полум’я і очистить вас! Король Станіс повернеться!

Джофрі скочив на ноги.

— Король тут я! Вбийте його! Вбийте негайно! Я наказую!

Він люто, з ненавистю рубонув рукою навідліг… і заверещав з болю, коли рука втрапила на один з гострих сталевих зубів, що стирчали навколо. Яскраво-червоний грезет рукава просяк кров’ю і потемнів.

— Матусю! — заскиглив він.

Поки всі дивилися на короля, лицар на підлозі якось спромігся висмикнути в золотокирейника списа і зіп’ястися на ноги, підпираючись ним.

— Престол не бажає терпіти його на собі! — заволав лицар. — Це не король!

Серсея прожогом кинулася до трону, але князь Тайвин лишився нерухомий, наче камінь, лише підняв палець, і наперед вийшов пан Мерин Трант з оголеним мечем. Кінець був швидкий та брутальний: золотокирейники схопили лицаря за руки, той ще раз вигукнув «Це не король!», і пан Мерин прохромив йому груди клинком.

Джоф упав до обіймів своєї матінки. До них заспішили три маестри і вивели короля через двері за престолом. Тоді разом загомоніла уся палата. Коли золотокирейники витягали геть труп, він лишив слід яскравої крові на кам’яній підлозі. Пан Баеліш пестив борідку, а Варис шепотів щось йому на вухо. «То всіх тепер відпустять чи ні?», зацікавилася Санса. Зо два десятки бранців ще чекали, але навіщо — присягати на вірність чи вигукувати прокляття? Цього ніхто не міг знати.

Князь Тайвин звівся на ноги.

— Продовжуємо, — оголосив він сильним чистим голосом, який припинив усі балачки. — Хто бажає просити пробачення за свою зраду, виходьте і кажіть. Але дурних витівок ми надалі не терпітимемо.

Князь рушив до Залізного Трону і всівся на його сходах за якісь три стопи від підлоги.

Світло за вікнами почало згасати, коли двірські справи нарешті дійшли кінця. Санса кульгала від виснаження, коли йшла з галереї, але палала цікавістю, чи дуже сильно порізався Джофрі. Люди казали, що Залізний Трон міг бути фатально жорстоким до тих, кому не личило на ньому сидіти.

Опинившись у безпечній схованці своєї опочивальні, вона притиснула подушку до обличчя, щоб задушити радісний вереск. «О боги, ласкаві боги, він відмовився від мене перед очима усього двору!» Коли служниця принесла вечерю, Санса трохи не розцілувала дівчину. Їй подали гарячий хліб, свіжозбите масло, густу юшку з яловичиною, каплуна з морквою, бросквини з медом. «До їжі повернувся смак», подумала вона.

Щойно стемніло, як Санса вбралася у кобеняка з каптуром і прослизнула до божегаю. Підйомний міст сторожив пан Озмунд Кіптюг в білому обладунку. Санса побажала лицареві доброго вечора якомога злиденнішим голосом, та судячи з того, як хитро він скосив на неї очі, не була надто переконлива.

Донтос вже чекав на неї поміж листя та місячного сяйва.

— Чому ви такий сумний? — жваво запитала Санса. — Ви ж там були і все чули. Джоф розірвав наші заручини, я йому більше не потрібна, тепер він…

Донтос лагідно узяв її за руку.

— Ой, Жонкіль, бідна моя Жонкіль, ви нічого не зрозуміли. Більше не потрібні?! Е ні, потреба для вас знайдеться.

Її серце провалилося кудись униз.