Розділ «Чвара королів»

Від Тринадцяти, Турмалінового братства чи Староповажної Спілки Прянищників Дані жодної помічі не чекала. Тому рушила срібною повз кілька верст їхніх пришибів, доків та комор — аж до дальнього кінця схожої на підкову гавані, де дозволялося ставати кораблям з Літніх островів, Вестеросу та Дев’яти Вільних Міст. Тут вона злізла з сідла коло гральної ями, де василіск роздирав на шматки великого рудого собаку в колі галасливих жеглярів.

— Агго, Джохого, стережіть коней. А ми з паном Джорагом побалакаємо з корабельниками.

— Як накажете, халісі. Ми ще й вас здалеку постережемо.

Було приємно знову почути, як люди розмовляють валірійською, а подекуди й посполитою. Про це думала Дані, наближаючись до першого корабля. Жеглярі, пришибні слуги, купці — всі давали їй дорогу, не знаючи, що думати про струнку юну дівчину з волоссям зі срібла та золота, вдягнену по-дотракійському і з вестероським лицарем при боці. Незважаючи на спекотний день, пан Джораг мав на собі вапенрока зеленої вовни з чорним ведмедем Мормонтів на грудях, а під ним — сталеву кольчугу.

Втім, ані її краса, ані його грізна постать не допомогли їм домовитися з людьми, чиїх кораблів вони так нагально потребували.

— Перевезти сотню дотракійців з конями, вас із оцим лицарем, а на додачу трьох драконів?! — перепитав керманич великого коча «Ревний друг», пирхнув, зареготав і пішов геть.

Лисенієць на «Трубному гласі» почув, що перед ним Даянерис Буреродна, королева Семицарства, зробив кам’яну мармизу і відповів:

— Вітаю. А я — князь Тайвин Ланістер, оце щойно висрав собі горщик золота.

Шафар на мирійській галері «Шовковий дух» відповів, що дракони на морі надто небезпечні, бо дихнуть випадково полум’ям, і всі линви з вітрилами, вважай, мов язиком злизало. Власник «Черева князя Фаро» зважувався узяти драконів, але відмовлявся брати дотракійців.

— На моє «Черево» ніколи не ступить нога безбожного дикуна. Ніколи!

Двоє братів, що капітанили на кораблях-близнюках «Живе срібло» та «Хортиця», спершу виявили розуміння і навіть запросили до каюти на кухоль червоного вертоградського. Слухаючи їхню чемну розмову, Дані навіть почала плекати сподівання, але зрештою брати загилили таку ціну, яку вона й не мріяла заплатити, ба навіть сумнівалася, чи заплатить її Цзаро. «Петто-Гостродуп» та «Чорноока діва» були замалі, «Шибайголова» вирушав до Нефритового моря, а «Магістрат Маноло», здавалося, потоне просто коло берега.

Поки вони долали шлях до наступного пришибу, пан Джораг обережно поклав їй долоню на поперек.

— Ваша милосте, за вами стежать. Ні, не поспішайте.

Лицар обережно спрямував її до ятки мідного товару.

— Осьде мистецька робота, моя королево! — гучно проголосив він, піднімаючи велику тацю. — Бачите, як сяє на сонці?

Мідь було вилощено до яскравого блиску. Дані бачила у ній своє обличчя… а коли пан Джораг повернув тацю трохи направо, то побачила і все позаду себе.

— Там якийсь темний товстун і старий з палицею. Котрого ви маєте на увазі?

— Обох, — відповів пан Джораг. — Вони йдуть за нами, відколи ми пішли з «Живого срібла».

Рясиці на міді чудернацько розтягували та викривлювали незнайомців. Один здавався високим та кощавим, а інший — неймовірно широким та кремезним.

— Чудова мідь, вельможна пані! — вигукнув крамар. — Яскрава, наче сонце! Матері Драконів віддам за якихось тридцять гонорів.