Розділ «Чвара королів»

Томен може стати королем лише у один спосіб. Ні, про таке навіть думати зась. Адже Джофрі — його кревний родич, син не тільки Серсеї, але й Хайме.

— От би тобі голову стяти за такі слова, — буркнув він Бронові похмуро, та сердюк тільки зареготав.

— Друзі, — встряг Варис, — сварки нам ні до чого. Зберігаймо холодні голови.

— І краще на плечах, — кисло додав Тиріон. Йому спало на думку кілька людей, чиї холодні голови він охоче б зберігав окремо від плечей.

Давос II

Пан Корній Пенроз не мав на собі обладунку. Він сам сидів верхи на гнідому огирі, його хорунжий — на зозулястому сірому. Над ними плескали вінчаний олень Баратеонів та схрещені пера Пенрозів, білі на червіні. Схоже забарвлення мала і широка довга борода пана Корнія, хоча голова його вже геть полисіла. Якщо його і вразило число та пишність королівського почту, на загартованому вітрами та роками обличчі він цього не показав.

Дзенькіт ланцюгів та брязкіт узброєння супроводжував їхнє наближення. Навіть Давос мав на собі кольчугу, хоча навіщо — не знав сам. Плечі та спина йому боліли від незвичної ваги, почувався він незграбно й дурнувато, і знову питав себе, навіщо поїхав. «Не мені, ясна річ, піддавати сумніву накази короля, та все ж…»

Усі вершники почту мали кращий родовід та вищий стан, ніж Давос Лукомор. Визначні князі та лицарі виблискували під вранішнім сонцем висрібленою крицею, золотим карбом на обладунках, різноманітними прикрасами шоломів: шовковими китами, пір’ям, майстерно зробленими гербовими звірами з самоцвітними очима. Сам Станіс виглядав недоречно посеред такого пишного та вельможного товариства. Як і Давос, він був одягнений просто — у вовну та варену шкіру; певної величі йому додавав хіба що тонкий вінець червоного золота на скронях. Коли король повертав голову, то сонце спалахувало на вістрях, зроблених у подобі язиків полум’я.

«Чорна Бета» приєдналася до решти флоту коло Штормоламу вже вісім днів тому, але Давосові досі не вдавалося підібратися ближче до його милості. Він просив прийняти його ще за годину після прибуття, але йому відказали, що король має нагальніші справи. Король тепер завжди мав якісь справи — про це Давос дізнався від свого сина Девана, одного з королівських зброєносців. Влада Станіса Баратеона зростала, пани та підпанки ріяли навколо нього, наче мухи навколо трупа. «Та й сам він наче живий мрець. Відколи я його лишив на Дракон-Камені, він з лиця постарішав років на двадцять».

Деван розповів, що король останнім часом майже не спить.

— Відколи помер князь Ренлі, його мучать нічні жахіття, — зізнався малий батькові. — Маестрові трунки нічого вдіяти не можуть. Лише пані Мелісандра трохи вміє його приспати.

«То ось чому вона тепер живе у його шатрі», подумав Давос. «Молиться з ним разом, абощо? Чи присипає іншим штибом?» Втім, він не смів ставити таке негідне запитання, а надто власному синові. Деван був хороший хлопчина, але гордо носив на жупані палаюче серце. Батько часто бачив його коло ніч-ватри у сутінках за молитвою до Господа Світла про новий світанок. «Та ж він королівський зброєносець», казав собі Давос, «певно ж, мусить шанувати і королівського бога».

Давос майже забув, які високі та товсті мури має Штормолам, а надто зблизька. Король Станіс зупинився попід ними за кілька стоп від пана Корнія та його хорунжого.

— Мої вітання, пане каштеляне, — привітався він з сухою чемністю, не зробивши ані руху, щоб злізти з сідла.

— І вам, пане князю, того самого. — Менш чемно, але цілком очікувано.

— Перед вами король, і звичай велить звертатися до нього «ваша милість», — оголосив князь Флорент. На його панцирі лис червоного золота витикав блискучий писок з кола ляпіс-лазурових квітів. Величезний на зріст, вельми гречний і вельми багатий, князь Ясних Вод першим з Ренліного панства став за Станіса, першим відмовився від старих богів та прийняв Господа Світла. Станіс лишив свою королеву на Дракон-Камені разом з її дядьком Акселем, але люди королеви юрмилися при ньому, численніші та могутніші, ніж будь-коли раніше, і першість серед них належала Алестерові Флоренту.

Пан Корній Пенроз не зважив на його закид, а натомість мовив до Станіса:

— Яке шляхетне товариство я бачу перед собою. Вельможні князі Естермонт, Ерол, Варнер. Пан Джон з Фосовеїв зеленого яблука, пан Бріан червоного. Князь Карон та пан Гвияр з Веселкової Гвардії короля Ренлі… а з ними не хто інший, як вельмишановний Алестер Флорент, господар на Ясних Водах. А чи не Цибульного Лицаря бачу я там позаду? Щиро вітаю, пане Давосе. На жаль, не маю честі знати шляхетну пані.

— Мене кличуть Мелісандрою, пане лицарю. — На ній єдиній не було ніякого обладунку, крім червоних шат, що стриміли за вітром. Великий червоний рубін на шиї всотував денне світло. — Я служу вашому королю, а так само і Господові Світла.

— Бажаю вам з ними всякої удачі, мосьпані, — відповів пан Корній, — та я вклоняюся іншим богам, а так само й іншому королю.