Розділ «Чвара королів»

— Більше за всіх?! — Від такої несправедливості йому подих перехопило. — Це ж Джофрі сказав їм жерти своїх мерців. Джофрі напустив на них свого собаку. Чому ж раптом винуватий я?

— Його милість — ще зовсім хлопчик. На вулицях кажуть, він має злих радників. Королеву ніколи не вважали приязною до простого люду, та й пан Варис-Павук має свою частку народної любові… але найбільше люди винуватять вас. Ваша сестра та євнух були тут ще за кращих часів, за короля Роберта, але ж вас не було. Подейкують, що ви наповнили місто свавільними сердюками та брудними дикунами — харцизами, які беруть все, що хочуть, і живуть тільки своїм законом. Кажуть, ви вислали Яноса Слинта геть, бо він виявився надто чесний та відвертий, як на ваш смак. Теревенять, що ви кинули мудрого та доброго Пицеля до ями, коли він насмілився піднести голос проти вас. Дехто навіть сміє казати, що ви прагнете забрати Залізний Трон собі.

— Еге ж, а ще я покруч, потворний та скалічений, цього теж не забуваймо. — Тиріон стиснув руку в кулака. — Досить, я почув усе, що хотів. Ми обоє маємо безліч справ. Ви вільні.

«Може, панотець і мав рацію, коли зневажав мене усі ці роки — якщо це все, на що я здатний», подумав Тиріон, лишившись наодинці з собою. Він втупився у залишки вечері; живіт нуртувало від самого вигляду холодного жирного каплуна. З відразою він відсунув таріль геть, загукав до Пода і надіслав хлопця по Вариса та Брона. «Найвірніші радники в мене — лукавий євнух та сердюк-горлоріз. А пані моя — шльондра. Хто тоді, виходить, я сам?»

Коли припхався Брон, то відразу заявив, що йому надто темно, і завимагав запалити вогонь у комині. Доки з’явився Варис, вогонь вже палав.

— Де вас носило? — накинувся на нього Тиріон.

— Я влаштовував королівські справи, мій добрий пане.

— Які ще в того короля справи? — буркнув Тиріон. — Мій небіж не здатен сам всидіти на нужнику, не те що на Залізному Троні.

Варис знизав плечима.

— Кожного підмайстра треба навчати його ремесла.

— Половина підмайстрів з проїзду Гноєвозів могла б правити краще, ніж отой ваш корольок. — Брон всівся навпроти через стола та відірвав крильце від каплуна.

Тиріон вже наче й звик не зважати на нахабство сердюка, та сьогодні воно його дратувало.

— Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл їсти мою вечерю.

— Ти ж її сам не їв, — відказав Брон з повним ротом м’яса. — Місто пухне з голоду, марнувати добрий харч — то злочин. Вино маєш?

«Наступного разу він захоче, щоб я йому сам наливав», майнула в Тиріона похмура думка.

— Щось ти надто зухвалості набрався, — мовив він невдоволено.

— Ще можу й тобі позичити. — Брон викинув кістку від крильця на очерет підлоги. — А не завадило б. Усе ніяк не зважишся на щось справді корисне. Ти думав колись, як годяще ми б запанували, якби першим народився другий?

Він встромив пальці у каплуна та вирвав жменю білого м’яса.

— Отой плаксій, Томен. Він робить гарненько, що йому скажуть. Саме таким має бути добрий король.

Холодок пробіг Тиріоновим хребтом, щойно він усвідомив, на що натякає сердюк. «Якби Томен був королем…»