Розділ «Чвара королів»

Дагмер Репаний Жбан стояв коло високого різьбленого носа своєї лодії, «Пінопивці». Теон поставив його охороняти лодії, бо інакше перемогу назвали б Дагмеровою, а не його. Хтось гарячіший образився б на смерть, але Репаний Жбан лише посміявся.

— Перемога наша, — покликав Дагмер, — але ти щось не всміхаєшся, хлопче. Живі мусять всміхатися, бо мертві вже не можуть.

І всміхнувся, щоб показати, як це робиться. Видовисько було моторошне. Під білосніжною гривою волосся Дагмер мав найпотворнішого рубця, якого Теон зустрічав за життя — наслідок удару сокирою, що трохи не вбив його ще хлопчиком. Удар зламав йому навпіл щелепу, вибив передні зуби і зробив чотири губи на місці двох. Щоки й шию Дагмерові вкривала кошлата борода, та на рубці вона не росла, і напухлий, покручений, масно сяючий шрам ділив навпіл його обличчя, наче довга таловина — поле білого снігу.

— Ми чули, як вони співають, — мовив старий воїн. — Гарної пісні, хвацько і дружно.

— Вони співали краще, ніж билися. Хай би тоді й билися цимбалами, а не списами.

— Скільки людей загинуло?

— Наших? — Теон знизав плечима. — Один Тодрік. Я його вбив, бо він п’яним бився за здобич.

— Дехто народжується для такої смерті.

Хтось із менш достойних людей боявся б показати таку страшенну посмішку, та Дагмер вишкірявся куди частіше і ширше, ніж траплялося всміхатися князеві Балону.

Посмішка, хоч і потворна, збудила у серці безліч спогадів. Теон часто бачив її ще хлопчаком, коли перестрибував верхи вкриту мохом стіну або чисто розколював ціль надвоє кидком сокири. Він бачив її, коли відбивав удар Дагмерового меча, коли влучав стрілою в чайку на вітрі, коли брав до рук стерно і проводив лодію безпечно крізь гиркливу пащу пінних скель. «Він подарував мені більше посмішок, ніж батько разом з Едардом Старком.» Ба навіть Робб… хіба Теон не заслужив його посмішку того дня, коли врятував Брана від дичаків? Натомість Робб його вилаяв, наче кухаря, який спалив печеню.

— Нам треба побалакати, дядечку, — мовив Теон.

Дагмер насправді не був йому дядьком, а тільки служивим вояком його дому. В Дагмері текла хіба що крапля грейджоївської крові, але й та потрапила в його рід чотири чи п’ять поколінь тому зовсім не завдяки шлюбним обітницям. І все ж Теон завжди кликав його дядьком.

— То заходь на мій чардак.

Дагмер не величав його по-панському, а надто коли стояв на власній лодії. На Залізних островах кожен керманич був королем на власному кораблі.

Теон подолав містка до «Пінопивці» за чотири довгі кроки. Дагмер повів його до тісної кормової бесіди, налив собі ріг кислого пива і запропонував те саме Теонові, але той відмовився.

— Ми не захопили досить коней. Кількоро упіймали, але… та нехай, обійдуся тими, що маю. Що менше людей, то більша слава.

— Навіщо нам коні? — Як більшість залізняків, Дагмер краще бився, стоячи на землі чи на корабельних дошках. — Вони лайном закидають увесь чардак. Та й не пропхаєшся повз них.

— На лодіях — так, — визнав Теон, — але я задумав дещо інше.

Він обережно роздивився обличчя Дагмера, щоб вгадати, що той собі думає. Без Репаного Жбана надії на успіх немає. Хоч він начебто і стоїть на чолі загону, та якщо відразу і Аерон, і Дагмер стануть проти нього, то люди за ним не підуть. А свого кислого дядечка він не міг сподіватися зманити на свій бік.

— Твій вельможний батько наказав нам плюндрувати берег, та й годі.