Розділ «Чвара королів»

Густий ячмінний крупник був заправлений морквою, цибулею та дрібно порізаною солониною, яка у казані трохи розм’якла.

— То що ти таке винюхав, Дивене? — запитав Грен.

Лісник якусь мить облизував свою ложку. Зуби він вийняв з рота. Його зморшкувате лице скидалося на стару шкуру, а руки — на покручені корені.

— Винюхав я щось таке… воно мені смердить, щоб не збрехати… холодом.

— В тебе не лише зуби дубові, але й голова, — відказав Гейк. — Холод ніяк не смердить.

«Ще й як смердить», подумав Джон, бо згадав ту ніч у опочивальні князя-воєводи. «Смердить самою смертю.» Голод раптом кудись подівся. Джон віддав свій харч Гренові, щоб зігріти друга зайвою мискою гарячого перед довгою ніччю.

Коли він повертався, холодний вітер дмухав уже щосили. До ранку грунт вкриється памороззю, а мотузки наметів від морозу затверднуть. На дні казанка ще теліпалося на кілька пальців вина з прянощами; Джон підкинув у вогонь хмизу і поставив казанка підігрітися. Поки він чекав, то згинав і розгинав пальці, стискав та розтягав їх, поки рукою не побігли мурашки. Навколо табору ставали чати першої варти. Уздовж кільцевого муру блимали смолоскипи. Місяця на небі не було, зате над головою сяяли тисячі зірок.

З темряви донісся тихий, віддалений, але добре знайомий звук: виття вовків. Голоси гучнішали, стишувалися… моторошна і самотня пісня, від якої на потилиці волосся ставало дибки. Навпроти Джона через вогнище з тіні раптом зиркнуло двійко червоних очей, що зажевріли у світлі багаття.

— Привид! — здивовано затамував подих Джон. — То ти все ж пробрався всередину, га?

Білий вовк нерідко бігав, полюючи, всеньку ніч; Джон навіть не чекав побачити його знову до світанку.

— Погано полюється? Нема дичини? — спитав Джон. — Осьде. До мене, Привиде!

Лютововк оббіг вогнище, понюхав Джона, понюхав вітер, не зупиняючись ні на мить. Схоже, зараз йому не до м’яса. «Привид знав, коли прийшли упирі. Він мене збудив, попередив про небезпеку.» Джон хутко скочив на ноги й нашорошився.

— Там щось є? Привиде, ти щось винюхав?

«Дивен казав, що винюхав холод.»

Лютововк кинувся уперед, спинився, озирнувся. «Хоче, щоб я пішов за ним.» Накинувши каптура, Джон пішов геть від наметів та тепла багаття, повз довгі шереги кошлатих малих бахмутів. Один з коників заіржав налякано, коли Привид його минав. Джон заспокоїв його ласкавим словом, спинився попестити. Наблизившись до муру, він почув, як свистить вітер у щілинах між каменями. Вартовий спитав, хто іде. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— Мушу принести води для князя-воєводи.

— То йди, — відповів вартовий. — Тільки швидше.

Загорнувшись у чорного кобеняка і сховавшись під каптуром від вітру, той навіть не подивився, чи має Джон з собою цебро.

Джон прослизнув боком між двох загострених паль; Привид ковзнув слідом унизу. В тріщину стіни було встромлено смолоскипа; його полум’я віяло блідими жовтими прапорцями по вітрі, коли налітав порив. Поки Джон пролізав крізь прогалину в мурі, він заразом висмикнув того смолоскипа з-поміж каменів і забрав з собою. Привид хутко побіг донизу схилом; Джон сходив повільніше, тримаючи світло перед собою. Голоси табору потроху завмирали позаду. Ніч була темна, схил крутий, кам’янистий та нерівний. Відволіктися бодай на мить означало напевне зламати гомілку… а чи й шию. «Що це я роблю?», питав він себе, поки прокладав шлях донизу.

Нижче від нього застигло військо дерев — вояків у броні з кори та листя, готових кинутися шерегами на приступ пагорба, щойно віддадуть наказ. Світло смолоскипа мазнуло по них, вихопило з темряви окремі плями зелені… але решта грізного війська стояла чорна, як ніч. Звідкілясь чувся тихий дзюркіт води на каменях. Привид зник у гущавині; Джон спробував рушити за ним, дослухаючись до кличу струмка, до зітхання листя на вітрі. Гілля вчепилося у кобеняка; товсті відгалуження дерев над головою сплелися разом і затулили зірки.