Розділ «Чвара королів»

— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.

І Мантулик зайшов разом з усіма.

У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче тільки-но куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті від довгих вправ з Голкою.

— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?

Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.

— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.

— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.

— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.

Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.

— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!

Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж», майнула в неї похмура думка.

— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.

— Як скажеш, Амабело.

Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.

Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.

— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.

Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.

— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.

Даянерис II

На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.