Розділ «Чвара королів»

— Платив? Він забрав двох моїх курей і дав клапоть паперу з якоюсь закарлючкою. Чи можна з’їсти старого зіжмаканого папірця, тебе питаю, га? Чи можна мати від нього яйця?

Вона озирнулася, щоб не було стражників, і тричі плюнула.

— Оце Таллі, оце Ланістерам, а оце Старкам.

— Сором та гріх, — засичав один старий. — Коли старий король був живий, він такого не дозволяв.

— Король Роберт? — спитала Ар’я, на хвильку забуваючись.

— Король Аерис, най йому божа ласка світить, — відповів старий занадто голосно. Лінькувато причалапав стражник, аби припинити балачки. Старий втратив обидва свої зуби, і на цьому теревені того вечора скінчилися.

Окрім бранців, пан Грегор мав з собою тузінь свиней, клітку курей, кощаву молочну корову та дев’ять возів тарані. Гора з вояками їхали верхи, але бранців гнали пішки. Тих, хто був заслабкий, щоб тримати крок, вбивали на місці, а заразом і тих, хто мав дурість тікати. Вечорами стражники брали жінок у кущі; більшість цього чекали та йшли покірно, без жодного слова. Одна дівчина, гарніша за інших, мусила за ніч відбувати під чотирма чи п’ятьма вояками, аж нарешті вдарила одного каменем. Пан Грегор примусив усіх дивитися, як стинає їй голову своїм важелезним обіручним мечем.

— Лишіть тіло вовкам, — наказав він, скінчивши справу, і віддав меча зброєносцеві, щоб той вичистив.

Ар’я нишком кидала погляди на Голку при боці в чорнобородого лисуватого списника на ім’я Полівер. «Це добре, що її забрали», думала вона. Бо інакше б спробувала штрикнути пана Грегора, а той розрубав би її навпіл просто на місці та віддав вовкам.

Полівер був трохи кращий за деяких інших, хай навіть він забрав Голку. Тієї ночі, коли її упіймали, ланістерівські вояки ввижалися їй однаковими, як їхні шоломи з носовими стрілками, та згодом вона вивчила усіх. Адже не завадить дізнатися, хто лінькуватий, а хто жорстокий, хто розумніший, а хто дурніший. Корисно знати, що вояк, котрого інші звали Стули-Смітник, бо він лаявся найбридкіше з усіх, кого вона чула, міг на твоє прохання дати зайвий шматок хліба, тоді як старий веселий Кізвик та приязний на слові Раф дали б хіба що стусана.

Ар’я дивилася, слухала і налощувала свою ненависть, як Гендрі колись налощував шолома. Зараз його бичачі роги носив такий собі Дунсен, і вона його за це ненавиділа. Полівера вона ненавиділа за Голку, старого Кізвика — бо він вважав себе дотепним. Любчика Рафа, який увігнав списа у горлянку Ломикові, вона ненавиділа ще гірше. Пана Аморі Лорха — за Йорена; пана Мерина Транта — за Сиріо; Хорта — за вбивство різниченка Мики; пана Ілина та принца Джофрі з королевою — за батька, Товстуна Тома, Десмонда і решту, ба навіть за Панночку, Сансину вовчицю. Проте Лоскотун так лякав її, що вона майже не мала сили його ненавидіти. Інколи Ар’я трохи не забувала, що він і досі в загоні — коли Лоскотун не ставив питань, то був собі звичайним вояком, тихішим за інших, з обличчям, що не вирізнялося з-поміж тисячі.

Щовечора Ар’я повторювала їхні імена.

— Пан Грегор, — шепотіла вона до своєї кам’яної подушки. — Дунсен, Полівер, Кізвик, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Вдома у Зимосічі Ар’я молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у божегаї, але на шляху до Гаренголу жодного бога не знайшлося. Список імен — то була єдина молитва, яку Ар’я затвердила напам’ять. Щовечора після денного переходу вона повторювала свою молитву, і ось нарешті ліс почав рідшати, а тоді й зовсім зник, місцина стала строкатіша: пологі пагорби, звивисті струмки, залиті сонцем поля, порожні випалені стіни острогів та городців, що стирчали з землі, наче гнилі чорні зуби. Ще день довгого шляху, і вони здалеку побачили похмурі башти Гаренголу біля блакитних вод озера.

Бранці казали один одному, що як прийдуть до Гаренголу, то їм полегшає, але Ар’я не надто сподівалася. Вона згадала казки Старої Мамки про замок, вибудуваний на жасі людському. Мамка розказувала, як Гарен Чорний наказав домішувати людську кров у будівельний розчин, і стишувала голос, щоб малі нахилялися ближче. «Але Аегонові дракони засмажили Гарена та усіх його синів усередині їхніх власних величезних кам’яних мурів.»

Ар’я закусила губу і рушила далі на ногах, затверділих від мозолів. «Уже недовго», казала вона собі, «до тих башт хіба що кілька верст». Але валка йшла всенький день, ще й майже весь наступний, поки не досягла кордону війська князя Тайвина, що стояло на захід від замку серед згорілих решток містечка. Величезний Гаренгол обманював очі здалеку. Його зовнішні мури виростали коло озера, прямі та різкі, наче скелі. Нагорі стін шереги метавок-скорпіонів, зроблених з дерева та заліза, здавалися вервечками тих самих малих істот, що дали своє ім’я цим пристроям.

Ар’їн ніс винюхав сморід ланістерівського вояцтва задовго до того, як очі змогли розрізнити прапори, що майоріли вздовж берега озера над шатрами західняків. Сморід сказав їй, що князь Тайвин стоїть тут вже довгенько. Нужники, викопані навколо табору, повнилися з верхом, усюди дзижчали мухи, а на гострих палях, що утворювали кордон, подекуди виднілося щось зеленкувате.

Брамна вежа Гаренголу була завбільшки з великий кам’янець Зимосічі, помережана рубцями, подекуди вицвіла кольором та пустила тріщини. Ззовні, з-за мурів, можна було розрізнити тільки верхівки п’яти величезних башт. Найнижча з них була заввишки з півтори найвищі башти Зимосічі, та жодна не стояла прямо, як належить башті. Ар’ї вони здалися зсудомленими, вузлуватими пальцями якогось старого, що пробують вхопити необережну подорожню хмарку. Вона згадала розповідь Мамки, як камінь танув, наче віск, стікав сходами та вікнами, жеврів тьмяно-червоним сяйвом, викурюючи Гарена з його схованки. Ар’я вірила кожному її слову, бо ж сама бачила: кожна наступна башта була покручена ще химерніше, ніж попередня, геть вкрита патьоками, жолобами та розколинами.

— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.

Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.