Розділ «Чвара королів»

— Флоріана та Жонкіль? Дурника та його підстилачку? Оце вже ні, збав мене. Та одного дня ти мені заспіваєш, хочеш чи не хочеш.

— Заспіваю з великою втіхою.

Сандор Клеган пирхнув.

— Така гарнюня, а так негарно бреше. Але ж собака завжди брехню винюхає, так люди кажуть. Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.

Ар’я V

Видершись аж на найвищу гілку, Ар’я змогла побачити димарі, що витикалися серед дерев. Солом’яні дахи купчилися вздовж берега озера та невеличкого струмка, що втікав до нього. Коло довгого, низького, вкритого черепицею будинку витикався у воду дерев’яний пришиб для човнів.

Вона полізла ще далі, аж поки гілка не почала гнутися під її вагою. Коло пришибу не було припнуто жодного човна, але з деяких димарів здіймалися димки, а позаду стайні виднівся задок якогось воза.

«Тут хтось є.» Ар’я вкусила губу. Усі інші місця, де вони побували, виявилися порожніми, покинутими. Хутори, села, замки, септи, комори — усюди одне й те саме. Що могло горіти — те ланістерівці палили; що могло померти — те ланістерівці вбивали. Подекуди — там, де змогли — вони підпалили навіть ліс. На щастя, листя в ньому ще й досі лишалося зеленим та вогким від нещодавніх дощів, тому полум’я не розповсюдилося надто широко.

— Та вони б і озеро спалили, якби могли, — кривився Гендрі, й Ар’я визнавала, що він має рацію. У ніч їхньої втечі вогонь палаючого острогу сяяв на воді так яскраво, наче то горіло саме озеро.

Знайшовши нарешті в собі мужність прокрастися назад до руїн наступної ночі, вони не знайшли нічого, крім почорнілого каміння, порожніх шкаралуп будинків та людських тіл. Подекуди над попелом ще курилися димки. Мантулик вмовляв їх не повертатися взагалі, а Ломик кликав дурнями і божився, що пан Аморі зловить їх та вб’є. Проте Лорх разом зі своїм вояцтвом пішов з острогу задовго до того, як там з’явилися малі. Брама була вибита, стіни частково зруйновані, а всередині усе завалене покійниками. Гендрі все зрозумів з одного погляду.

— Тут убили всіх до одного. Дивіться-но, з ними билися й собаки!

— Або вовки.

— Собаки чи вовки — мені байдуже. Тут нам вже нема чого робити.

Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити», казала вона собі, «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів.

Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим.

«Він віз мене додому», думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою.

Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом.

Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі.

Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості усе те пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас».

Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись хоч щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання.