Розділ «Чвара королів»

Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований.

— Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигра з неї не зробиш.

Пан Борос підняв забороло шолома.

— Пане лицарю Королегвардії, де це ви…

— Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся.

— Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг!

— А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів.

Пан Борос обернувся до Санси.

— Як це так вийшло, панно, що ви посеред ночі не у своїй опочивальні?

— Я ходила до божегаю молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня вийшла краще — майже схожа на правду.

— Ти хочеш, щоб вона спала посеред цього гармидеру? — спитав Клеган. — Що там за біда така?

— Якісь дурні припхалися до брами, — буркнув пан Борос. — Чиїсь довгі язики рознесли плітку про приготування до весільного бенкету Тирека. От голодранці й вирішили, що їх теж мають частувати на тому бенкеті. Його милість очолив вилазку і розігнав босоту на всі боки.

— Який хоробрий хлопчина, — зазначив Клеган, кривлячи рота.

«Подивимося, який він буде хоробрий перед моїм братом», подумала Санса. Хорт привів її назад до покоїв через підйомний міст. Видираючись сходами, вона спитала:

— Чому ви дозволяєте людям називати вас собакою? Адже лицарем — не дозволяєте.

— Собаки мені більше до вподоби, ніж лицарі. Батько мого батька був старшим псярем на Скелі. Одного осіннього року князь Титос примудрився опинитися між левицею та її здобиччю. А левиця, бач, клала з-під хвоста на те, що вона є знаком дому Ланістер. Падлюка вчепилася у коня його княжої мосці, та й самого пана князя уграла б, якби не нагодився мій дід зі своїми хортами. Троє з його собак наклали головою, відганяючи звірюку. Дід мій втратив ногу, за що Ланістер віддячив йому землею та маєтком з вежею, а сина його взяв собі за зброєносця. Троє собак на нашому прапорі — ті самі, що тоді загинули, на полі жовтої осінньої трави. Пес віддасть за тебе життя, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься просто у очі.

Він вхопив її за підборіддя, задер їй обличчя догори, боляче вчепившись пальцями.

— Але ж від маленьких пташечок такого не діждешся, еге ж? Ось ти, приміром, досі не заспівала мені пісеньки.

— Я… я знаю пісню про Флоріана та Жонкіль.