Розділ «Чвара королів»

— Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви.

Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому», думала вона, «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»

Вона ринула звивистими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів:

— Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш?

Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю.

— А мабуть, таки бажаєш.

«Хорт!»

— Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче.

Вона спробувала вивернутися.

— І чого б це Джофова пташка бігала звивистими сходами глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була!

— У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, аби його не спіткало ніяке лихо.

— Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вид вже майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чого б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га?

Він лякав її відчайдушно.

— П-правдивих лицарів, ласкавий пане.

— П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба це у голову лящами забивати?

Клеган похилився і трохи не впав.

— Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку.

Він зареготав і затрусив головою.

— Напився, як собака, трясця б мене взяла. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля.

Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є.