Розділ «Чвара королів»

— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.

Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; ще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. По втоптаній землі двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.

— Давай! — закричав Джоф. Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.

— Ще одного!

Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.

Мізинець відвернувся.

— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.

Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.

— Їсти, ласкавий пане?

— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.

— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.

— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний одяг погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.

«Не бійтеся, мосьпане», подумав Тиріон, «вас я бережу не для Стіни».

Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.

— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.

— Ви раните мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.

— І жупан зовсім новий, так?

— Саме так. Ви дуже спостережливі.

— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?

— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.