Розділ «Чвара королів»

— Варті потрібні добрі вояки, — мовив він до них, коли рушали у дорогу, — та ніц не вдієш, приставимо й вас до діла.

На доданок до сиріт з вулиць, підземелля дали рясний врожай дорослих злодіїв, лісокрадів, гвалтівників. Найгірші були троє, витягнуті з темних кам’яних мішків. Їх лякався, мабуть, і сам Йорен, бо віз забитими у залізи по руках та ногах у задку хури і клявся, що не випустить з кайданів аж до Стіни. Один світив діркою замість носа, відрізаного катом, а інший — лисий, жирний, як свиня, із загостреними зубами та мокрими болячками на щоках — не мав у очах нічого людського.

З Король-Берега вирушило п’ять великих хур, закладених припасом для Стіни: шкурами, сувоями краму, відливками заліза, кліткою круків, книжками, папером, чорнилом, пакою кислолисту, глеками олії, скринями ліків та прянощів. Хури тягнули кілька запряжок плужних коней, а ще Йорен купив двох огирів та півтузня віслюків для хлопців. Ар’я краще б сіла на справжнього коня, але й на віслюку почувалася ліпше, ніж на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, та з хлопчаками щастило менше. Вона була на два роки молодша від найменшого з сиріт, а до того ж дрібна й кістлява. Зрештою Ломик з Мантуликом вирішили, що мовчить вона, мабуть, тому, що глуха, перелякана чи не сповна розуму.

— Ти диви, Бибка меча причепив, — якось вранці зазначив Ломик, поки загін рухався собі потроху повз садочки та поля пшениці. Сам він раніше служив учнем при фарбівнику тканин, аж поки не спіймався на крадіжці; руки йому були заплямовані зеленою фарбою аж до ліктів. Коли він сміявся, то іржав, наче той самий віслюк, на якому сидів верхи. — Де це той щур з канави здибав собі меча?

Ар’я мовчки прикусила губу. Вона бачила спину вичовганого Йоренового кобеняка далеко попереду возів, але вирішила не кликати по допомогу.

— А мо’, він малий джура, ге? — підхопив Мантулик. Його мати пекла хліб та всілякі коржики-пампушки, поки була жива, а він по цілих днях ходив вулицями з яткою на колесах і горлав «Мантулики! Гарячі мантулики!». — Панич-павич, вельможна кістка, чом би й ні?

— Та який він панич, ти на його глянь лишень. Та то, мабуть, і не меч, а бляшана цяцька для дітей.

Ар’я ненавиділа, коли вони кепкували з Голки.

— Це криця замкової роботи, йолопе! — скинулася вона, обертаючись до них у сідлі. — А ти б краще стулив пельку!

Сироти затюгукали.

— А де б ти взяв отакий клинок, Бібрику? — зацікавився Мантулик.

— Він Бибка, — виправив Ломик. — Та вкрав, де ж іще.

— Я не крав! — заволала вона. Голку подарував їй Джон Сніговій. Хай кличуть її Бибкою, скільки заманеться, але звати Джона злодієм вона не дозволить.

— Якщо вкрав, то відберемо собі! — вирішив Мантулик. — Однак він не його. А мені стане у пригоді.

Ломик охоче піддражнив:

— То піди та візьми. Чи злякався?

Мантулик пхнув п’ятами віслюка, підібрався ближче.

— Ану, Бибко, дай-но сюди меча. — Волосся він мав солом’яно-біляве, товста мармиза згоріла під сонцем і лущилася. — Однак ти не відаєш, що з ним робити.

«Та вже ж відаю», могла б відказати Ар’я. «Одного хлопчину вже вбила — такого, як ти. Пхнула його в живіт, і він помер. І тебе вб’ю, якщо не даси спокою.» Та не насмілилася. Йорен про стайниченка нічого не відав, а Ар’я боялася розповідати, бо не знала, що тоді зробить старий. Ар’я була певна, що в загоні є й інші вбивці — ті троє в кайданах вже напевне. Але ж їх не шукала королева, а то зовсім інша справа.