Розділ четвертий

— Може, й так. Хоча, на мою думку, нині ми вбиваємо себе всілякими способами, які людям майбутнього видадуться божевільними. Стосовно ж дверей до іншого світу, то болото — не такий вже й поганий варіант. Не суцільна вода й не суцільна земля, таке собі підвішене місце — і не тут, і не там.

Мартін схилився над шафою, вдивляючись у тіло.

— Красень, та й годі.

Я знову зиркнув на мерця, якого задушили, випатрали й утопили, однак при цьому якимось чином обезсмертили.

— Не думаю.

Мартін випростувався, трохи помовчав, а потім заговорив величаво:

— Йдіть-но всі сюди й погляньте на цього чорного, мов дьоготь, чоловіка! Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози! — Він скинув догори руки і, немов манірний актор провінційного театру, ходив довкола шафи й примовляв: — Йдіть-но всі сюди й погляньте на його жорстокі рани! Криві та звивисті порізи — то лінії ножа; кістки та череп геть розтрощені камінням; мотузка й досі впивається йому в горло! Ти ранній плід, що зрізали і кинули у яму, шукач Небес, старий, залишений навік у юності своїй. Як же мені не любити тебе!

Мартін театрально вклонився, а я зааплодував.

— Клас! Ви самі це написали?

— Каюся — сам, — відповів хранитель з винуватою усмішкою. — Я бавлюся час від часу віршами, але це просто хобі. У всякому разі — дякую, що вислухали мене і оцінили.

«Що ж робить тут, на Кернгольмі, цей дивний чоловік із даром промовця, у напрасованих штанях та зі своїми недосконалими віршами? — подумалося мені. — Він більше схожий на директора банку, а не на людину, яка живе на вітряному острові з одним-єдиним телефоном та без жодної брукованої дороги».

— Знаєте, я б з радістю продемонстрував вам решту моєї колекції, — сказав він, супроводжуючи мене до дверей. — Але боюся, що вже час зачиняти музей. Але якщо ви забажаєте прийти завтра, то…

— Взагалі-то, я прийшов, бо сподівався, що ви можете дещо знати, — сказав я, зупиняючи його на півслові і не даючи можливості випхати мене з музею. — Стосовно отого будинку, про який я питав учора. Я ходив на нього подивитися.

— Отакої! — вигукнув хранитель. — А мені здалося, що я відлякнув вас від нього. І як ся має наш особняк з привидами? Іще не розвалився?

Я запевнив його, що ні, а тоді перейшов до суті.

— Оті люди, що в ньому мешкали, — ви не в курсі, що з ними сталося?

— Вони померли. Це було давно.

Я здивувався, хоча, напевне, і не мав би дивуватися. Пані Сапсан була стара. А старі люди помирають. Та я не збирався кидати свій пошук.

— Мене цікавить будь-хто, хто там колись мешкав, а не лише директриса.

— Усі вони померли, — повторив хранитель. — З часів війни там ніхто не жив.