Розділ 8

Трохи отямившись, Брейд проказав ледь тремтячим, але вже майже опанованим голосом.

— Доброго ранку, Роберто! Як же ти налякала мене!

Роберта Гудх'ю опустила руки на коліна. Коли увійшов Брейд, вона перегортала сторінки щоденника Ральфових досліджень (шухляда в його столі так і залишилась висунутою), а тепер повільно згорнула його.

— Доброго ранку, професоре Брейд! — відповіла Роберта.

— Як ти потрапила сюди?

— Я… Я тільки переглядала його речі. Він… Його поховали вчора пополудні, і я подумала… Я подумала… — Їй було важко говорити і знаходити потрібні слова, — що зможу знайти речі, які можна взяти, щось…

Закінчити речення вона так і не змогла, і Брейд допоміг їй:

— Щось на пам'ять про нього?

І відразу ж подумав із сумом та співчуттям до дівчини: що ж тут можна взяти на згадку про дружбу між двома аспірантами-хіміками? Якусь пробірку, де він готував розчини? Чи якісь розсипані при зважуванні кристалики, що їх можна зібрати в конверт і зберігати між аркушами книжки?

— Мені дуже жаль, Роберто, що я не був на похороні, але я просто не знав, коли він має відбутися. — (Та й незграбна ж відмовка, подумав він, адже про це можна було дізнатись.)

— Там були тільки його мати і я, — відказала Роберта, — зрештою, ми й не розраховували, що прийде ще хтось.

Та як же вона все-таки потрапила сюди, знов подумалося Брейдові. Він був цілком певний, що замкнув лабораторію, виходячи звідси востаннє. Невже після нього хтось побував у лабораторії і потім залишив двері незамкненими? А може, це детектив? Але тоді він повинен мати дублікат ключа.

О боже! Невже тепер детективи ввижатимуться йому під кожним лабораторним столом чи навіть за кожною колбою. Адже це міг бути Грег Сімпсон, напарник Ральфа по лабораторії, який мав право заходити сюди з будь-який час і не був зобов'язаний замикати двері.

Але Роберта, ніби відчуваючи, яке питання мучить його, тихо сказала:

— Я маю свій ключ до лабораторії.

— Свій? Звідки він у тебе? — здивувався Брейд.

— Його мені дав Ральф.

Якусь хвилину Брейд мовчав. Потім зачинив двері лабораторії на засув, сів під ними на табурет і уважно приглянувся до Роберти. Вона сиділа у кріслі, що донедавна належало Ральфові, за його колишнім столом. Сонячні промені, пробившись крізь хмари, а потім і крізь бруднуваті віконні шибки (вікна в університетських лабораторіях здебільшого напівпрозорі), падали на плечі Роберти, підсвічуючи її пишне волосся червінню.

А вона не така вже й несимпатична, як здавалось, трохи здивовано подумав Брейд. Щоправда, до голлівудівських стандартів їй далеко, бо ні струнка, ні висока вона не була. Зате мала густі довгі вії, гарно окреслені вуста, ніжну смагляву шкіру на відкритих до плечей руках.