Розділ 2

Тоді це подіяло. Доріс так і не порушила болючої теми ні вночі, ні наступного ранку, ані будь-коли пізніше.

Чи не повестися так і сьогодні? — розважав Брейд.

Проте все саме собою розв'язалося, коли Доріс, відступивши вбік, щоб пропустити його в кімнату, сказала:

— Я вже знаю. Який жах!

Доріс була майже його зросту, чорнява, лице без жодної зморщечки, хоча обоє були одного віку. Шкіра навколо очей і в кутиках вуст залишилась така сама ніжна, як і в ті часи, коли вони ще разом ходили до коледжу. Натомість риси обличчя ледь загострилися, наче м'яку та ніжну його шкіру нап'яли на якийсь твердий копил.

Брейд глянув на неї так, ніби побачив уперше.

— Ти знаєш про все? Звідки? Тільки не кажи мені, що з… з телебачення, — допитувався він, а сам почував себе дурнем.

— Дзвонила секретарка деканату, — пояснила Доріс, зачиняючи за ним двері.

— Джін Макріс?

— Джін. Вона розповіла, що скоїлось, як загинув Ральф. Сказала, що ти, мабуть, повернешся пізніше і, напевно, не доторкнешся до їжі. Здається, їй дуже важило, щоб я повелася з тобою лагідно і з розумінням. Цікаво, чому це вона такої низької думки про мене як про твою дружину?

— Не бери до серця, Доріс, — іронічно відповів Брейд, похитавши головою. — Це в стилі Джін.

Він стомлено впав у фотель, недбало кинувши піджак на бильце, хоча звичайно Брейд був великий акуратист у повсякденному житті. (Прояви неврозу він звичайно ставив на карб хімічним дослідженням, а Доріс вважала їх наслідком деспотизму його матері.)

— Джінні уже спить? — запитав Брейд.

— Атож.

— Вона ще не знає про нещастя?

— Поки що ні. — Доріс узяла піджак і подалась у передпокій, аби повісити його у стінну шафу, і вже звідти Брейд почув її приглушений голос.

— Тобі щось принести?

— Що ти маєш на увазі?

— Може б, ти все-таки щось із'їв?

— Ні. З душі верне. Принаймні тепер.