Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

От тепер уже троє втікачів із жахом дотямили різницю між вигаданим і справжнім островом.

Дж. М. Баррі. Пітер Пен[3]

День. Сонячне проміння просочувалося крізь незліченне листя. Тіні витанцьовували на болоті. Зграя червоних ельфів шмигала над темною водою.

«Я можу! — перша думка Меґі, коли вона відчула, що слова її впустили, що вона більше не в будинку Елінор, а в іншому, зовсім іншому місці. — Я можу. Я зачитала сама себе, сама себе».

Вона проникла в текст так, як часто проникала в думках. Але цього разу їй не треба вживатися в роль книжкового персонажа. Вона братиме участь у дії сама. Меґі. Навіть той Орфей не зміг цього зробити. Вогнерукого він зачитав, та себе не зміг. Нікому досі, окрім неї, це не вдавалося: ні Орфею, ні Даріусу, ні Мо.

Мо.

Меґі озирнулася, наче сподівалася, що тато стоїть за нею, як завжди стояв у незнайомих місцях. Але там стояв Фарид і здивовано роззирався. Будинок Елінор далеко, дуже далеко. І вороття нема.

Страх, як чорна, гнила вода, захлеснув Меґі. Вона відчула самотність усім тілом. Їй тут не місце! Що вона накоїла?

Вона поглянула на аркуш. Яка від нього зараз користь? Наживка, яку вона проковтнула. Текст Феноліо зловив її. Відчуття перемоги зникло, наче й не було. Його поглинув страх. Страх, що вона зробила жахливу помилку, яку вже не виправиш. Меґі в розпачі намагалася знайти якесь інше відчуття у своєму серці, але там не було нічого, навіть цікавості до світу навколо неї. Назад, тільки назад! Це все, про що вона могла думати.

Фарид усміхався.

— Подивися на ці дерева, Меґі! — сказав хлопець. — Вони ростуть аж до неба. Подивись!

Він провів пальцями по обличчю, обмацав ніс, рот, оглянув себе, і коли з'ясував, що він — це він і зовсім не ушкоджений, то застрибав, як цвіркун. Хлопець пробігся по коріннях дерев, які звивалися по густому і м'якому моху як змії, перестрибував з одного кореня на інший, реготав і крутився, розчепіривши руки, поки йому не запаморочилося в голові. З усмішкою на обличчі він сперся на стовбур, його не обхопили б і п'ять дорослих чоловіків, і подивився вгору на переплетені гілки.

— Тобі вдалося, Меґі! — вигукнув він. — Тобі вдалося! Чуєш, Сироголовий? Вона може! Твоїм текстом. Те, що ти пробував тисячу разів! Вона може, а ти ні!

Він нестримно зареготав, як маленька дитина. Реготав доти, поки не помітив, що Меґі мовчить.

— Що з тобою? — запитав він і перелякано торкнувся її вуст. — Ти ж не…

…втратила голос, як мама? Чи втратила? Язик у роті обважнів, але слова вимовлялися:

— Ні. Ні, зі мною все гаразд.

Фарид полегшено усміхнувся. Його безтурботність розвіяла страх Меґі, і вона нарешті уважно роззирнулася. Вони стояли у широкій, густо порослій лісом долині. Навколишні пагорби були щільно вкриті квітами — здавалося, їхні головки вростають одна в одну. Каштани і крислаті дуби на схилах, ясені й тополі внизу — вони вплітали своє листя в сріблясте вербове. Хаща виправдовувала свою назву. Таке враження, ніби вона не мала ні початку, ні кінця. Зелене море, в якому втопитися легше, ніж у солоних хвилях справжнього моря.

— Чи можна в таке повірити? Чи можна уявити собі таку красу? — Фарид реготав так нестримно, що якийсь звір — його не було видно через усе це листя — люто гаркнув на них згори. — Вогнерукий описував цю місцину, та вона набагато краща. Як може співіснувати стільки різного листя? А подивись тільки на квіти та ягоди! З голоду ми не помремо!

Фарид зірвав круглу чорно-синю ягоду, обнюхав її і засунув до рота.