Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Для Фарида вона не знайшла нічого вдалого, ні на горищі, ні в скринях у підвалі. Все пахло нафталіновими таблетками і цигарковим димом. Фарид не дуже сушив собі через це голову.

— Та ну. Якщо все буде добре, то спочатку потрапимо в ліс, — відповів він, — там мої штани точно нікого не цікавитимуть, а щойно доберемося до якогось містечка, я собі вже щось украду!

Для нього все завжди дуже просто. Він не розумів, чому совість мучить Меґі через Мо і Резу і чому вона так переймається сукнею.

— Чому? — все, що він запитав. Він дивився на неї і не розумів, коли вона йому зізналася, що не може дивитися в очі Мо і мамі, відтоді коли вирішила йти з ним. — Тобі тринадцять! Вони ж тебе все одно скоро видадуть заміж, хіба ні?

— Заміж? — Меґі відчула, як їй в обличчя вдарила кров. Чому це вона говорить про такі речі з хлопцем з «Тисячі і однієї ночі», де жінки — служниці і рабині або живуть у гаремі.

— Крім того, — додав Фарид і тактовно вдав, ніби не помітив, що вона зашарілася, — ти так чи інакше не плануєш лишатися там надовго, правда ж?

Ні, не планує. Меґі хотіла посмакувати Чорнильний світ, понюхати і відчути його, побачити фей і князів, а тоді вернутись додому, до Мо і Рези, до Елінор і Даріуса. Але виникала перешкода: можливо, Орфеєві слова їх і перенесуть у Вогнерукову історію, але назад — точно ні. Назад її зможе виписати лише одна людина — Феноліо, автор світу, в який вони хочуть проникнути, творець скляних чоловічків і блакитношкірих фей, Вогнерукого, але і Басти. Так, тільки Феноліо може їх повернути. Кожного разу, коли Меґі про це думала, сміливість полишала її. Меґі хотіла повернути все назад, викреслити два дописані слова: «і дівчина»…

А що, як вона не знайде Феноліо, що, як його більше там нема?

«Та ну! Він там!» — казала вона собі щоразу, коли ця думка прискорювала биття її серця. Він же не може себе просто переписати назад, без читця! Але якщо Феноліо знайшов іншого читця, такого як Орфей або Даріус? Дар, здається, не такий унікальний.

«Ні. Він ще там! Точно!» — думала Меґі і всоте читала прощальний лист до батьків. Вона сама не знала, чому написала його на папері, який створила разом з Мо. Тата це не дуже заспокоїть.

Найдорожчий Мо! Люба Резо! (Меґі знала цей лист напам'ять.)

Будь ласка, не переймайтесь. Фарид мусить знайти Вогнерукого, щоб попередити його про Басту, і я йду з ним. Я не залишусь там надовго, хочу лише побачити хащу і Тлустого князя, Козимо Вродливого і, можливо, Чорного Принца і його ведмедя. Я хочу знову побачити фей і скляних чоловічків, і Феноліо. Він перепише мене назад. Ви знаєте, що він може. Не турбуйтесь. Каприкорна там більше нема.

До зустрічі, тисяча поцілунків, Меґі

P. S. Я принесу тобі книжку, Мо. Там, напевно, чудові книжки, книжки, написані від руки — повні малюнків. Елінор такі ховає за вітрини Тільки звідти вони набагато кращі. Будь ласка, не лютуй.

Вона тричі рвала листа і писала нового, але кращим він від цього не став. Не існувало слів, які б стримали Мо від гніву, а Резу від сліз і хвилювання, як тоді, коли Меґі на дві години пізніше повернулася зі школи. Вона поклала лист на подушку — там вони його точно побачать — і ще раз стала перед дзеркалом.

«Меґі, що ти робиш? — подумала дівчина. — Що ти робиш?»

Але відображення не відповіло.

Після опівночі вона впустила Фарида до себе. Хлопець оторопів, коли побачив її сукню.

— В мене немає підхожого взуття, — зітхнула Меґі. — Але, на щастя, сукня довга, чобіт майже не видно, правда?

Фарид лише кивнув.