Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Мо! — Меґі відвернулась, бо зніяковіла, проте усміхалась.

— Я мушу таке знати. Мені здається, навіть маю дати дозвіл на такі справи, хіба ні?

— Мо, припини! — Вона штурхонула його ліктем у бік, як завжди, коли він кепкував з неї. І злякалась, коли його обличчя скривилося від болю. — Пробач, — прошепотіла вона.

— Ну, болить — значить, живу. Може, побавимося в нашу давню гру. Уявімо собі, що ми в іншій історії. Скажімо, про хобінгів, там досить мирно. Або з дикими гусьми і з вартом. Що скажеш?

Меґі мовчала. Досить довго. Тоді схопила його руку і прошепотіла:

— Я б краще уявила, що ми разом у хащі: ти, я і Реза. Тоді я показала б вам фей, вогняних ельфів, дерева, що шепочуть. Або ні! Бальбулюсову майстерню! Так. Нам би туди потрапити. Він ілюструє книжки, Мо! В Омбрійському замку! Він найкращий. Ти б побачив його пензлі і фарби…

— Гаразд, — сказав Мо і ще раз погладив її світле волосся. — Як хочеш. Уявімо, що ми в Омбрійському замку. Еге ж, на ці пензлики я подивився б залюбки.

Що тепер?

Я бачив книжку безмежну, Книжку вільну.

Сторінки — фантастичний розмай, У кожнім рядку — новий горизонт.

Бачив нові небеса, І землі, і душі.

Клайв Баркер. Абарат

Фарид чекав біля статуї, як і домовилися. Він захрип від розчарування.

— Я увійшов до вежі. Я навіть бачив камеру, та Меґі занадто добре стережуть. А на кухні казали, що вона відьма і що її вб'ють разом з її батьком!

— А ти думав, вони такого не скажуть? Ще щось?

— Так, щось про Рудого Лиса. Що він відішле Козимо назад до мертвих.

— Ага. Нічого про Чорного Принца?

— Лише що вони його шукають, та не можуть знайти. Кажуть, ведмідь і Принц міняються тілами, тому інколи ведмідь — Принц, а Принц — ведмідь. І що він уміє літати і робитися невидимим, що він урятує Сойку!

— Справді? — Вогнерукий тихо засміявся. — Принцові сподобається. Досить гаяти час.

— Гаяти? — Вогнерукий відчув, як Фаридові пальці чіпляються за його руку. — Чому? Ми можемо сховатися, замок такий великий, ніхто нас не знайде!