Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— І що ти хочеш тут робити? Меґі не піде з тобою. Хіба ти забув, про що вона збирається домовитися зі Змієголовом? Реза сказала, щоб зробити книжку, потрібні тижні. І Змієголов до них навряд чи пальцем доторкнеться, поки не отримає цю книжку. Ходімо нарешті! Треба знайти Принца й розповісти йому про Ворона.

Вони прослизнули крізь браму разом із загоном панцерних вояків. Вогнерукому стало цікаво, куди це вони вирушили так пізно вночі. «Хоч би не на полювання за Принцом», — подумав він.

Панцерні поскакали по дорозі, яка вела від Зміїного пагорба в ліс. Вогнерукий стояв і дивився їм услід, аж раптом на нього вискочило щось пухнасте. Він відсахнувся і наштовхнувся на шибеницю. Дві ноги зателіпалися вгорі. А в його руку кігтями вчепився Ґвін.

— Ти таки хочеш мене вбити, ти, тварюко? — Серце вискакувало Вогнерукому з грудей, коли він схопив куницю. — Звідки ти взявся?

З замкової тіні виринула Роксана.

— Вогнерукий? — прошепотіла вона, шукаючи очима його невидиме обличчя. За її ногами з'явився Проноза, задер ніс і винюхував Вогнерукого.

— А хто ж іще? — Він потягнув Роксану за собою, притис міцно до стіни, щоб вартові на вежах її не побачили. Цього разу він не запитав, чому вона за ними пішла. Він занадто радий, що вона тут. Навіть коли полегшення на її обличчі на мить нагадало про сумне Резине обличчя.

— Ми нічого не вдіємо зараз, — прошепотів він. — А ти знала, що Ворону в замку завжди раді?

— Ворон?

— Кепські новини. Скачи назад до Омбри і подбай про Єґана та Бріану. Я знайду Чорного Принца і розповім йому про нашу білу ворону.

— А як ти його знайдеш? — Роксана всміхнулася. — Відвести тебе до нього?

— Ти?

— Так. Принц добре дбає про свій строкатий люд, — прошепотіла вона. — І ти, напевно, розумієш, що золото, яке він роздає калікам і старим, вдовам і сиротам, він заробляє не лише фокусами на ринках. Його люди — вправні браконьєри і жахіття для збирачів податків, вони всюди в лісі мають сховки, часто вони поранені або хворі… Кропива не знається з розбійниками, мохині тим паче, а багатьом цирульникам розбійники не довіряють. Тому йдуть до мене. Я не боюся лісу, я вже була в його найтемніших куточках. Рани від стріл, поламані кістки, жахливий кашель — я знаю, як усе це вилікувати. Принц мені довіряє. Для нього я назавжди — дружина Вогнерукого, навіть коли була одружена з іншим.

— Хіба ти не казав, що нам треба зникнути, перш ніж зійде сонце? — раптом почувся Фаридів голос.

Він забув про хлопця. Фарид мав рацію. Ранок невдовзі, тінь Сутінкового замку, без сумніву, — не найкраще місце, щоб балакати про померлих чоловіків.

— Гаразд, лови куниць! — прошипів Вогнерукий. — Бодай раз злякаєш мене так до смерті, більше ніколи не дозволю тобі ставати невидимим, зрозумів?

Мансарда

— О, Capo. Це ж майже оповідання.

— Це і є оповідання. Ми всі — оповідання: ти, я, міс Мінчін!

Френсіс Ґодґсон Барнет. Маленька принцеса