Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Я теж так думав, коли знайшов листа на твоїй подушці. — Він витер сльози з її повік, він робив так багато років. Як вона виросла, вже майже не дитина, хоча він ще дуже добре бачив у ній дитину. — Як добре тебе бачити, Меґі. Я не мушу так казати. Добрий батько на моєму місці сказав би: «Люба донько, чому ти потрапляєш у полон щоразу, коли зі мною таке стається?» Не дивися на мене так перелякано! Мені вже краще, набагато краще, і ти знаєш чому. — Він забрав їй волосся з чола, воно так схоже на Резине. Думка про Резу завдавала болю, мов колючка. — Це потужні слова. Їх Феноліо написав?

Меґі кивнула.

— Він написав мені ще щось! — прошепотіла вона на вухо. — Текст, який тебе врятує. Тебе, і Резу, і решту.

Слова. Усе його життя зіткане з тих слів, його життя і його смерть.

— Вони посадили твою маму й решту людей у темницю під замком. — Мо добре пам'ятав, як її описав Феноліо: «Темниця Сутінкового замку, там страх липне до стін, мов грибок, там сонячний промінь ніколи не зігрівав чорне каміння…» Які слова зможуть витягнути звідти Резу? І його з цієї срібної вежі?

— Мо! — Меґі поклала йому на плече руку. — Як ти думаєш, ти зможеш зараз працювати?

— Працювати? Навіщо? — Він засміявся. Вперше за довгий-довгий час. — Гадаєш, Змієголов передумає мене вішати, якщо я відреставрую його книжки?

Він жодного разу не перервав її, коли вона пошепки розповідала, що придумав Феноліо, щоб його врятувати. Що далі Меґі розповідала, то божевільнішим видавався план Феноліо, але коли вона закінчила, Мо похитав головою і… усміхнувся.

— Таки не дурень! — сказав він тихо. — Старий лис таки не дурний, він знає свою оповідку.

«От лише шкода, що й Мортола знає змінений варіант, — додав він подумки. — І те, що тебе перервали, коли ти читала».

Меґі прочитала його думки в очах. Він бачив це з її обличчя. Вказівним пальцем Мо провів по її носі, він так завжди робив, коли вона ще була маленька, така маленька, що її долоня заледве охоплювала його палець. Маленька Меґі, доросла Меґі, смілива Меґі…

— Ти набагато сміливіша, ніж я, — сказав він. — Ти укладаєш угоди зі Змієголовом. Хотів би я це побачити.

— Ти ще побачиш, Мо! — прошепотіла вона. — Слова Феноліо справджуються у цьому світі ще швидше, ніж у нашому. Зрештою через його тексти ти знову живий, правда ж?

Мо лише кивнув. Якби він щось відповів, Меґі почула б у його голосі, що, на відміну від неї, він не дуже вірить у гарне закінчення. Навіть коли Меґі була молодша, вона відразу по ньому бачила, коли його щось пригнічує, але тоді було легко відвернути її увагу на щось інше — жартом, грою слів, історією. Зараз важче. Ніхто не міг так легко зазирнути в серце Мо, як Меґі. Хіба її мати. Реза дивилась на нього так само.

— Ти вже, напевно, чула, чому вони мене сюди притягли? — запитав він. — Я начебто відомий розбійник. Пригадуєш, як ми бавилися в Робін Ґуда?

Меґі кивнула.

— Ти завжди хотів бути Робіном.

— А ти Шерифом Ноттінґемським. Ти завжди казала: Мо, лихі персонажі сильніші. Розумна дитина. Знаєш, як вони мене називають? Тобі сподобається.

— Сойкою, — прошепотіла Меґі.

— Як думаєш? Надії мало, що справжній Сойка, ще до того як мене стратять, вимагатиме своє прізвисько назад?