Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ні хатини, ні замку — нічого! — крикнув він. — Ми таки витратимо кілька днів, щоб вийти з цього лісу. Але Вогнерукий саме цього й хотів. Він не хотів поспішати. Мені здається, він більше сумував за деревами і за феями, ніж за людьми. Не знаю, як тобі, дерева, звичайно, гарні, дуже гарні, але я також хочу побачити замок, інших шпільманів та й панцерних…

Він зістрибнув на траву, пострибав на одній нозі по блакитних квітах і радісно скрикнув, коли побачив куницю.

— Ґвіне! Ага, я знав, що ти мене почуєш! Ходи-но сюди, чортяко! Ну, Вогнерукий дуже здивується, що його давній друг з нами, правда?

«О так! — подумала Меґі. — Йому від переляку ноги підкосяться!»

Куниця стрибнула Фариду на коліна й ніжно лизнула підборіддя. Всіх інших вона кусала, навіть Вогнерукого, але у Фаридових руках вона поводилася, наче мале кошеня.

— Прожени його, Фариде! — сказала Меґі різкіше, ніж хотіла.

— Прогнати? — Хлопець засміявся. — Що ти верзеш? Ти чув, Ґвіне? Що ти їй такого зробив? Може, поклав мертву мишу на її дорогоцінні книжки?

— Прожени його, кажу тобі! Він сам дасть собі раду, ти знаєш! Прошу тебе! — додала дівчина, коли побачила, як ошелешено хлопчина подивився на неї.

Фарид випростався, куниця сиділа на його руці. Його обличчя стало вороже, такого виразу вона ще не бачила. Ґвін стрибнув хлопцеві на плече і втупився в Меґі, наче розумів кожне її слово. Отже, виходу немає, доведеться розповісти. Але як?

— Вогнерукий тобі не казав, ні?

— Що? — Він подивився на неї так, наче хотів ударити.

Угорі по листяному даху загрозливо зашумів вітер.

— Якщо ти не проженеш Ґвіна, — сказала Меґі, кожне слово давалося неймовірно важко, — тоді Вогнерукий це зробить. І тебе прожене разом з ним.

Куниця й далі витріщалася на неї.

— Чого б це? Він тобі не подобається, от і все! Тобі Вогнерукий ніколи не подобався, а Ґвін тим паче.

— Неправда! Ти нічого не розумієш! — Голос Меґі став пронизливим. — Він помре через Ґвіна! Вогнерукий помре, так написав Феноліо! Можливо, оповідка змінилася, можливо, оця нова оповідка і все, що написано в книжці, — лиш гора мертвих літер, але…

Меґі не наважувалася говорити далі. Фарид стояв і тряс головою, наче слова встромилися в нього, як голки, й боліли.

— Він помре? — Його голос ледь було чути. — Він помирає в книжці?

Він стояв перед нею неймовірно розгублений, з куницею на плечі. Він а таким острахом розглядав дерева навколо себе, наче вони теж хотіли вбити Вогнерукого.

— Але… якби я знав, — запнувся він, — я б порвав той клятий аркуш! Я б ніколи не дозволив зачитати його назад!