Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Вона відразу зрозуміла, що сталося минулої ночі за зачиненими дверима. Вона стиснула його руку. Тоді без жодного слова розвернулася й побігла вниз по сходах. Мо притулився до зачинених дверей, але почув, як Елінор кличе Даріуса, як вона лається і шукає ключ. Мо втупився в книжки на поличках по всьому коридору. Реза з блідим обличчям вибігла сходами. Вона запитала його, що сталося, її руки пурхали, мов переполохані птахи. Але що він мав відповісти? Ти собі уявити не можеш? Хіба ти їй не достатньо часто про це розповідала?

Він ще раз натиснув на клямку, наче це могло щось змінити. Меґі списала всі двері цитатами. Зараз вони здалися йому магічними формулами, написаними дитячою рукою по білому лакові. Заберіть мене в інший світ! Заберіть! Я знаю, ви можете. Мій тато мені показував як. Дивно, що від такого болю серце не зупиняється. Але й десять років тому воно не зупинилося — тоді, коли літери проковтнули Резу.

Елінор відсунула Мо, в пальцях тремтів ключ. Вона нетерпляче встромила його в замок і роздратовано гукнула Меґі, ніби не знала, що за дверима сама тиша. Як тієї ночі, коли Мортимер навчився боятися власного голосу.

Мо зайшов до порожньої кімнати останнім. На подушці Меґі лежав лист. «Найдорожчий Мо…» Він не читав далі, не хотів бачити слів, що краятимуть серце. Коли Реза вихопила в нього листа, він шукав Фаридів аркуш, але його ніде не було.

«Ну й дурень же ти! — сказав він подумки. — Вона взяла аркуш із собою, вона ж тримала його в руці, коли читала». Лише за кілька років він довідався від Меґі, що Орфеїв текст був у кімнаті, в підручнику з географії. Якби він його знайшов, чи пішов би за Меґі? Ні, не пішов би. Ця оповідка придумала для нього темніший, важчий шлях.

— Можливо, вона просто втекла з тим хлопцем! Дівчата в її віці так чинять. Не те щоб я це розуміла, але… — Голос Елінор звучав, як у тумані.

У відповідь Реза простягла їй листа, який чекав на них на подушці.

Зникла. Меґі зникла. У нього більше немає доньки.

Чи повернеться вона, як її мати? Чи виловить її чийсь голос із моря слів? І коли? Через десять років, як і Резу? Вона вже буде доросла, він її не впізнає. Все розпливалося перед очима: шкільні речі Меґі на столі перед вікном, її одяг на бильці стільця, стерті від поцілунків пухнасті мордочки м'яких іграшок, Меґі вже засинає без них. Реза заплакала, беззвучно, її рука затулила німий рот. Мо хотів її втішити, але як? З усім цим розпачем у серці?

Він повернувся, відсунув убік сумного, як сова, Даріуса і пішов до себе в бюро. Там ці кляті записники штабелями лежали між його документами. Він скинув їх один за одним зі столу, наче міг змусити замовкнути слова, які зачарували його дитину. Слова, які, як щуролов з казки, виманили її в країну, куди він не зміг потрапити, коли шукав Резу. Мо здалося, наче йому знову сниться той поганий сон, але цього разу в нього немає навіть книжки, де можна шукати Меґі.

Коли він себе згодом запитував, як витримав до кінця дня, щоб не збожеволіти, то не пригадував. Він пам'ятав, що годинами блукав по садку Елінор, наче десь там серед старезних дерев, під якими Меґі любила читати, міг знайти свою доньку. Коли стемніло, він пішов шукати Резу і знайшов її в кімнаті Меґі. Вона сиділа на порожньому ліжку й дивилась на три створіннячка, що кружляли під стелею, наче шукали двері, крізь які залетіли. Меґі не зачинила вікно, але вони не полетіли геть. Чужа чорна ніч їх налякала.

— Вогняні ельфи, — сказали Резині руки, коли він сів біля неї. — Їх треба проганяти, коли вони сідають на шкіру, бо можуть обпекти.

Вогняні ельфи. Мо пригадав, що читав про них у тій книжці. Здається, на світі існує сама ця книжка.

— Чому їх троє? — запитав він. — Один замість Меґі, другий замість хлопця…

— Здається, куниця теж зникла, — сказали руки Рези.

Мо ледь стримав сміх. Бідолашний Вогнерукий, нещастя й далі його переслідує. Але Мо не співчував йому. Не цього разу. Без Вогнерукого не було б тексту на тому аркуші, а якби не було тексту, Мо мав би доньку.

— Як думаєш, їй там сподобається? — запитався він і поклав голову на Резині коліна. — Тобі там подобалося, правда ж? Ти їй постійно це казала.

— Мені дуже шкода, — говорили її руки. — Так шкода.

Та Мо зупинив її.

— Що ти таке кажеш? — сказав він тихо. — Це ж я приніс цю кляту книжку до хати, ти вже забула?