— Гарне нове вбрання, Басто! — сказав Вогнерукий. — Коли слуга знаходить нового господаря, мусить вдягати нові шати.
— Це хто тут слуга? Такий нахабний, наче ніколи не куштував мого ножа! Вже забув, як верещав, коли він розпоров тобі обличчя? — Баста став чоботом на жорно. — Посмій мені тільки поворухнути пальцем. Руки вгору. Я знаю, що ти можеш витворяти в цьому світі з вогнем. Лише шепни мені, лише поворухнись — і мій ніж стирчатиме у грудях малої відьми.
Лише шепни. Так, гайда до роботи, Фариде! Він роззирнувся, шукаючи щось, поспіхом стулив із соломи смолоскипа і почав нашіптувати.
— Ну ж бо! — заманював він, поклацував і шипів так, як показував йому Вогнерукий. Фарид прошепотів усі слова, аж поки крізь солому не пробилося крихітне полум'я.
— Ой! Бачиш, як мала відьма дивиться на мене, Зарізяко? — крикнув унизу Баста з удаваним переляком. — Шкода, що їй потрібні літери, щоб чаклувати. Проте книжками тут і не пахне. Правда ж, було люб'язно з її боку написати, де вас знайти? — Баста спробував пропищати, як дівчинка: — «Люди Змієголова схопили їх усіх, моїх батьків та шпільманів. Напиши щось, Феноліо!» Ну чи щось на зразок того… Знаєш, я засмутився, що твій батько ще живий. Не дивись так недовірливо, мала відьмо, я досі не вмію читати, але й не планую навчитися цього, утім довкола достатньо дурнів, які вміють читати, навіть у цьому світі. Просто перед Омбрійською брамою нам до рук потрапив писака. Довго він розшифровував твої карлючки, але цього було в усякому разі достатньо, щоб бути тут раніше за вас. Ми навіть встигли вбити посланця від старого, який мав вас попередити.
— А ти навіть балакучіший, аніж раніше, Басто! — Голос Вогнерукого звучав знуджено. Як гарно він уміє приховувати свій страх!
Помалу Баста витягнув ножа з-під паска. Вогнерукий не любив ножів. Свого ножа зазвичай він засовував до наплічника, а той стояв надворі, обпертий до стіни. Часто-густо Фарид просив його носити ножа на паску, та Вогнерукий нічого й чути про це не хотів.
— Он як, балакучіший, кажеш. — Баста розгледів своє віддзеркалення на оголеному лезі. — Про тебе цього не скажеш. Та знаєш що? Оскільки ми давно знайомі, я особисто передам твоїй дружині повідомлення про твою смерть! Як тобі таке, Вогнежере? Як думаєш, Роксана тішитиметься, побачивши мене знову? — Він пестливо провів двома пальцями вздовж леза. — А щодо тебе, мала відьмо, було надто люб'язно довірити листа старому канатохідцю, який зі своєю здерев'янілою ногою був мало не вдвічі повільніший за мого ножа.
— Ти вбив Хмарохідця? — Голос Вогнерукого вже не звучав знуджено.
«Стій, не руш, прошу! — шепотів Фарид. — Прошу, зупинись». Він квапливо підживлював полум'я соломинами.
— Ти не знав? — Бастин голос пом'якшав від задоволення. — Твій давній друг відходив своє. Спитай Зарізяку, він був там.
— Ти брешеш! — Голос Меґі тремтів.
Фарид обережно перехилився. Він побачив, як Вогнерукий різко потягнув її за собою, очима шукаючи запасний вихід, та його не було. Позаду нього й Меґі лежали складені стосами заповнені борошном мішки, праворуч заступав дорогу Зарізяка, ліворуч — робітник з дурнуватим вишкіром, а перед вікном стояв сам мельник. Утім, біля їхніх ніг лежала солома, чимало соломи, і вона горіла б не гірше за папір.
Баста зареготав, вистрибнув на жорно і поглянув згори на Вогнерукого. Тепер він стояв просто біля лотока.
«Поквапся, ну ж бо, — прошепотів Фарид, підпалив солом'яний віхоть і потримав над жолобом. — Хоч би розтруб не зайнявся. Хоч би солома прослизнула крізь розтруб».
Поки всовував вогняний віхоть крізь розтруб, обпік пальці Вогнерукий і Меґі в пастці, хіба йому до обпечених пальців?
— Бідолаха Хмароходець надто повільний, — промуркотів Баста, перекидаючи ножа з долоні в долоню. — Ти, Вогнежере, спритніший, та все одно не втечеш. Цього разу я покремсаю не лише твоє обличчя, я розпущу твою шкіру на смужки з голови до ніг.
Саме час. Фарид випустив вогняну солому. Розтруб проковтнув її, мов мішок зерно, і виплюнув Басті на чоботи.
— Вогонь! Звідки вогонь? — долинув мельників голос.
Фаридові пальці пекли, шкіра взялася пухирями, а полум'я витанцьовувало на Бастиних ногах, лизало йому руки. Він злякано відсахнувся, впав горілиць із жорна і розбив голову в кров. О, так, Баста боявся вогню, він боявся його більше, ніж лиха, від якого його мали захищати амулети.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чорнильна смерть» автора Корнелія Функе на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Корнелія Функе Чорнильна кров“ на сторінці 164. Приємного читання.