Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Сойку ведіть до башти! — полинув голос Рудого Лиса широким внутрішнім двором замку. — Решту до в'язниці!

Вони хотіли розлучити їх. Мо бачив, як Реза, ледь тримаючись на ногах, підійшла до Рудого Лиса. Один із кінних так грубо відштовхнув її чоботом, що вона впала. І Мо відчув біль у грудях, немов ненависть породила щось. Нове серце, холодне й черстве, готове вбити.

Зброя. Якби він мав бодай яку зброю, один з огидних мечів, які всі вони носили за пасками, або ножа. Здавалося, у світі не було нічого більш жаданого, ніж отакий гострий шматок металу.

Вони стягнули його з воза. Мо мало не падав, однак тримався прямо. Четверо солдатів схопили його, і він уявив, як вбиває їх, одного за одним. А в грудях нове холодне серце відбивало такт.

— Гей, обережніше з ним! — гаркнув Рудий Лис на чоловіків. — Гадаєте, я увесь триклятий шлях тягнув його сюди для того, щоб ви, телепні, його тепер уграли?

Реза заплакала. Мо чув, як вона називала його ім'я, знову й знову. Він обернувся, але ніде її не бачив, чув лише її голос. Мо вигукнув її ім'я, розштовхав солдатів.

— Гей, припини! — гримнув на нього солдат. — Чого хвилюєшся? Скоро знову зійдетеся. Змієголов любить, коли жінки присутні під час страти.

— Він ніяк не може насолодитись її голосінням і скиглінням, — глузував інший. — От побачиш, тільки заради цього її залишать трохи пожити. А ти отримаєш розкішну страту, Сойко, можеш бути певен.

Сойка. Нове ім'я. Нове серце. Як шматок льоду в грудях, з гострими, як лезо, краями.

Млин

Ми їхали і їхали верхи, і нічого не відбувалося. Усюди, куди ми прибували, було тихо, спокійно і гарно.

«Тихий вечір в горах, — так можна було б назвати цю картину», — подумав я; якби вона не була така неприродна.

Астрід Ліндґрен. Брати Лев'яче Серце

Понад три дні Вогнерукий з Меґі та Фаридом добиралися до Мишачого млина. Три довгі, сірі дні, за які Меґі не вимовила й слова, хоча Фарид намагався підбадьорити її. З неба мрячило, і вже невдовзі жоден із них не пам'ятав, як це — спати в сухому одязі. Лише коли якось увечері перед ними відкрилася темна долина з млином, із-за хмар проглянуло сонце. Сідаючи за пагорби, воно заливало золотом річку й покриті гонтом дахи. Жодна інша хата не виділялась так, як мельникова: кілька стаєнь, млин, велике дерев'яне колесо, глибоко занурене у воду. Берег річки, на якому стояв млин, поріс вербами, тополями, вільхою, дикими грушами та евкаліптовими деревами. Перед сходами до млина стояв віз, його саме завантажували мішками. Крім чоловіка й хлопчика, котрий, побачивши подорожніх, побіг до будинку, нікого не було видно. Все виглядало мирно й спокійно, дзюрчання води заглушувало навіть цвіркотіння цикад.

— Ось побачиш, — прошепотів Фарид до Меґі,— Феноліо щось написав. Неодмінно.

— Ми запитаємо про листа і рушимо далі, — мовив Вогнерукий. — Сюди приходить чимало людей, і після того, що трапилось на дорозі, тут з'являться солдати. Як на мене, нам би зачекати, щоб усе знову втихомирилось, але…

— А якщо листа ще немає? — занепокоєно поглянула на нього Меґі. — Я ж написала Феноліо, що чекатиму на листа тут!

— Пригадую, що ніколи тобі не дозволяв йому що-небудь писати.

Меґі промовчала, а Вогнерукий знову зиркнув на млин.

— Сподіваюся, що Хмароходець доставив листа за призначенням, і старий нікому його не показав. Тобі не треба пояснювати, що можуть накоїти літери.