Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Я знаю, чому мене сюди покликали, — сказала Роксана, коли він вкотре добирав слова. — Бріана ніколи б не розповіла. Служниця, що приносить сніданок Козимо й часто звертається до мене за порадою через хвору матір, розповіла, що Бріана майже не залишає його кімнату. Навіть уночі.

— Так. Так, саме… Віоланта тому й непокоїться. І вона сподівається, що ви…

Дідько, як він белькотів. Не знав, що казати далі. Мерзенний безлад. У цій оповідці забагато персонажів. Як він міг передбачити, що їм спаде на думку? Особливо коли йдеться про серця молодих дівчат. Невже він мав розумітися на цьому?

Роксана дивилась на нього, немов чекаючи на закінчення речення.

«Старий клятий дурню, ще не вистачало, щоб ти зашарівся!» — подумав Феноліо і відчув, як кров ударила йому в зморшкувату шкіру, неначе бажаючи прогнати звідти його літа.

— Хлопець розповідав про вас, — сказала Роксана. — Фарид. Він закоханий у дівчинку, яка живе у вас. Меґі, чи не так? Коли він промовляє її ім'я, здається, наче в нього в роті перлини.

— Так, боюся, що Меґі теж його любить.

«Що саме розповів їй про мене хлопець? — стривожено подумав Феноліо. — Що я вигадав її і чоловіка, якого вона любить, лише щоб потім його вбили?»

Дівчинка все ще тримала Роксанину руку. Роксана всміхнулась і встромила квітку в її довге темне волосся.

«Знаєш що, Феноліо? — подумав він. — Це все дурня! Як ти міг вигадати її? Вона завжди існувала, задовго до твоїх слів. Таку, як вона, не можна створити лише зі слів! Ти помилявся увесь цей час! Вони всі вже існували: Вогнерукий, Каприкорн, Баста, Роксана, Мінерва, Віоланта, Змієголов… Ти просто записав їхню оповідку, але вона їм не сподобалась, і тепер вони пишуть власну…»

Дівчинка доторкнулась пальцями до квітки і всміхнулася.

— Це — донька Вогнерукого? — запитав Феноліо.

Роксана здивовано поглянула на нього.

— Ні, — сказала вона. — Наша друга донька померла, вже давно. Але звідки ви знаєте Вогнерукого? Він мені ніколи про вас не розповідав.

«Феноліо, ти повний дурень».

— О, я, звичайно, знаю Вогнерукого! — затнувся він. — Я навіть досить добре його знаю. Я часто буваю у шпільманів, коли вони розпинають свої шатра перед міським муром. Там, е-е, я його і зустрів…

— Справді? — Роксана провела рукою по пір'ястому листю якогось кущика. — А я й не знала, що він ще там з'являвся. — Із задумливим виглядом вона підійшла до іншої клумби. — Дикі мальви. Їх я маю й на своїх грядках. Які ж вони гарні! А корисні які… Вогнерукий пішов геть. Знову. Я лиш отримала звісточку, що він слідує за людьми Змієголова, які викрали кількох шпільманів. Її мати, — вона обняла дівчинку за плечі, — також там. І Чорний Принц, його друг.

То вони і Принца упіймали? Феноліо намагався приховати страх. Очевидно, все було ще гірше, аніж він думав.

Роксана доторкнулася до гронця лавандового кущика. Солодкий аромат здійнявся у повітря.

— Кажуть, ви бачили, як убили Хмарохідця. Ви знали його вбивцю? Я чула, то був Баста, один із паліїв із хащі.