Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Лорд Генрі позіхнув.

– Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. Чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий уже багатий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його малярський хист – непересічний, але можна малювати, як Веласкес,[184] і бути водночас нудним до неможливого. Бо, правду кажучи, Безіл був таки досить нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів – багато літ тому, – що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.

– Я його дуже любив, – сумно мовив Доріан. – Але й справді ніхто не гадає, що його вбито?

– Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, тільки ж Безіл не з тих, що туди вчащають. Він анітрохи не цікавився життям, це головна його вада.

– А що б ви сказали, Гаррі, якби почули від мене, що це я вбив Безіла? – запитав Доріан, пильно стежачи за враженням від своїх слів.

– Я б сказав, любий, що ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин – вульгарний, так само як і кожна вульгарність – злочин. Це не ваше амплуа, Доріане, – чинити злочини. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше себелюбство, але, далебі, цьому правда. Злочин належиться виключно нижчим шарам суспільства. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин – те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати відчуття.

– Засіб збуджувати відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз вчинив злочин, може й знов таке саме зробити? Оце вже ні, Гаррі!

– О, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись, – засміявся лорд Генрі. – Це одна з найважливіших таємниць життя. Але щодо вбивства – то це завжди вчинок хибний. Ніколи не слід робити чогось такого, про що не можна побалакати після обіду… Та даймо спокій бідному Безілові. Я б радніший визнати, що кінець його був такий романтичний, як ви гадаєте, але щось не йметься віри… А чи не звалився він собі з омнібуса просто в Сену, а кондуктор узяв та й замовчав усю справу? Їй-бо, він скінчив саме так! Ось він лежить горілиць під каламутно-зеленими водами, важкі баржі пропливають над ним, довгі водорості чіпляються йому за волосся… Я, знаєте, не думаю, щоб він міг багато ще створити путнього. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості.

Доріан мовчки зітхнув, а лорд Генрі пройшовся по залі і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, з сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Відчувши доторк тонких людських пальців, папуга струсонув білу плівку зморщених повік на чорні склисті очі і колихнувся взад-вперед.

– Так, – вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана і дістаючи з кишені хустинку, – його твори стали далеко гірші. Їм чогось ніби забракло… Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великим малярем, поки ви з ним були великими друзями… А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам набрид. Ну, тоді він цього вам ніколи не простив, – такі вже вони є, нудні люди… До речі, що-бо сталося з тим вашим чудовим портретом? Я, здається, ні разу й не бачив його, відколи Безіл скінчив над ним роботу. Пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то був украдений. Отож так і не знайшли його? Шкода! То був справжній шедевр. Я ще колись хотів його придбати. А таки жаль, що я не придбав. Той портрет з часу розквіту Безілового таланту. Пізніші ж його картини – це чудна суміш поганого малярства й добрих намірів, якраз те, що дає право художникові називатись типовим представником британського мистецтва… А ви давали в газети оголошення, що зникла картина? Треба було б…

– Я вже й забув. Певно, давав, – відповів Доріан. – Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Я жалкую, що позував для нього. Мені неприємно про того портрета навіть згадувати. І навіщо ви перевели на це розмову?… Він завжди викликає у мене в пам’яті дивні слова з якоїсь п’єси – чи не з «Гамлета»?… Стривайте, ось оце…

Як смуток на картині —

Назовні тільки…[185]

І справді, той портрет якраз такий.

Лорд Генрі засміявся.

– Коли людина бере життя як митець, її серцем стає мозок, – прорік він, сідаючи в крісло.

Доріан Ґрей крутнув головою і програв кілька тихих акордів на роялі.

– «Як смуток на картині – назовні тільки…» – повторив він.

Старший співрозмовник відкинувся в кріслі і, примруживши очі, дивився на Доріана.

– А між іншим, Доріане, – озвався перегодом лорд Генрі, – «яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши… – як то там сказано?… – свою власну душу?…»