Розділ «Частина друга»

– Він зненавидить тебе за це навіки. Ти втратиш його назавжди, – остерегла його Таніт, але він похитав головою.

– Він ніколи не довідається, що це я наказав так учинити. Він ніколи не довідається, що ти зрадила його й назвала мені його ім’я. – Він усміхнувся холодною усмішкою. – Ні, це ти його втратиш, а я його матиму. Ти повинна зрозуміти, що я його потребую, і моя потреба важливіша, ніж твоя.

Спочатку його несли на ношах, коли він був непритомний і коли прийшов до тями, але ще не оклигав від слабкості, тож не знав, як довго і в якому напрямку вони мандрували.

Навіть згодом, коли його примусили пересуватися на своїх ногах, вони зв’язали його й зав’язали йому очі, тож він міг відчувати лише, як тиснуть на нього їхні тіла і сморід жиру, яким вони обмазували свою шкіру. Ніхто не відповідав йому, коли він намагався щось запитати, лише брутальні руки штовхали його вперед, а гостряк списа підколював, коли він намагався зупинитись і трохи перепочити.

Він був жорстоко побитий, на черепі досі були ґулі та відкриті рани, все його тіло вкрилося синцями і подряпинами й боліло від найменшого поруху, але він не мав серйозних поранень, не мав ані глибоких проколів від списа, ані зламаних кісток. Складалося враження, ніби вони ретельно уникали завдати йому смертельного удару або удару з тяжкими уразами попри те, що він навалив трупи їхніх товаришів цілими покосами навколо себе, сокира з грифами взяла великий збір, перш ніж вони збили його з ніг.

У першу ніч, коли вони розбили табір, він хотів оцінив своє становище, щоб спробувати втекти, та, коли він трохи підняв свою пов’язку, щоб визирнути назовні, важкий удар в обличчя примусив його відмовитися від цього наміру. Вони нагодували його жменею відвареного зерна й шматком погано зготовленого м’яса, що пахло зіпсутою дичиною й жуками. Гай проковтнув цю вечерю з апетитом.

Наступного дня вони вирушили в дорогу ще до світанку, й, коли Гай відчув тепло сонця на своїй щоці й побачив світло крізь пов’язку на очах, він мовчки повторив хвалу Ваалові й попросив свого бога допомогти йому.

Пізніше того дня він відчув, що ґрунт під його ногами вирівнюється, так ніби вони вийшли на відкриту рівнину, й він почув запахи коров’ячого гною, диму та багатьох людей. Крім гупання по землі голих ніг тих, хто його супроводжував, і шелесту їхніх воєнних спідничок він почув широкий гомін голосів та шарудіння руху. Із цими звуками зливалося мукання багатьох корів, повітря тремтіло від звуків і руху, то було дзижчання вулика, яке попередило його про присутність великої кількості людей і тварин.

Нарешті вони зупинили його. Він стояв виснажений і спраглий під гарячим сонцем, мотузки із сиром’ятної шкіри врізалися йому в зап’ястки, а синці та порізи дуже боліли. Час минав повільно в мовчанці людей, які чогось чекали.

Нарешті гучно пролунав голос, і нерви Гая підстрибнули. Мовою венді голос запитав:

– Хто шукає чоловіка з пазурами лева, хто шукає чоловіка з ногами птаха?

Гай стояв мовчки, чекаючи, що хтось подасть знак, як йому поводитися, й на свій подив відчув холодний доторк заліза до своїх зап’ястків, і лезо перерізало йому пута. Він потер собі пальці, намагаючись відновити потік крові. Потім підняв руки до пов’язки на очах, чекаючи нового удару, але ніхто його не вдарив, і він послабив пов’язку й невпевнено закліпав очима в сліпучому сонячному світлі.

Його очі швидко пристосувалися, й він відчув, як його серце стрепенулося від шоку, коли він побачив те, що побачив. Гай стояв у центрі широкої рівнини, такої собі злегка увігнутої чаші, обрамленої низькими пагорбами.

Окрім кругової відкритої місцевості у сто кроків завширшки, в центрі якої стояв Гай, рівнина здавалася чорною від величезної кількості воїнів. Гай зі страхом скинув поглядом на цю кількість і не наважився навіть почати підрахунок їхнього числа. Він ніколи не повірив би, що земля може витримати таку масу, вона була нереальною, просто кошмарною – і враження нереальності підсилювалася погрозливою мовчанкою чорних орд. Лише пера їхніх головних уборів погойдувалися під млявим вітерцем розжареного полудневого повітря.

Спека та натиск людності загрожували задушити його, й він розпачливо озирався довкола, так ніби шукав дорогу до втечі. Сторч стояв біля нього й тримав на плечі сокиру з грифами. Гай відчув легке тріпотіння гніву проти зради цього чоловіка, проте вона здавалася йому мало важливою в порівнянні з грандіозністю ситуації, яку він щойно відкрив.

Сторч не дивився на нього, натомість він спостерігав за групою воєначальників венді, які стояли біля невисокого підвищення в протилежному кінці кола, чистому від людей. Підвищення було голим, але приваблювало увагу їх усіх, наче порожня сцена, на яку незабаром мають вийти головні актори.

Знову пролунав голос, який запитав:

– Хто шукає Великого Чорного Звіра, хто полює на лева?

Жарка мовчанка й тиша тривали, потім раптом величезна кількість людей заворушилася й зітхнула, коли на підвищення вийшов чоловік.

Високий вінок із пер чаплі на його голові й розмір підвищення, на якому він стояв, зробили його схожим на бога. Плащ із леопардової шкіри звисав до землі навколо нього, й він стояв тихо, як високе дерево посеред трав’янистої рівнини, коли громоподібне привітання царю потрясло основи землі й неба.