Розділ «Частина друга»

Вона була не готова, замість відповідей з неї вилітали пусті слова, які вона промовляла без переконаності, й жриця докладала всіх зусиль, щоб зосередитися, пригадати те, чого навчав її Гай.

Цар уже дратуватися, він ходив перед нею туди-сюди, висмоктуючи з неї енергію. Вона відчувала, як піт руйнує її косметичну маску. Шкіра свербіла й припухала, фарба блокувала пори, і їй дуже хотілося її витерти. Вона раптом побачила чудесне видовище, як холодна вода дзюркотить по замшілих скелях, як вона занурює своє тіло в зелену воду, як пірнає в неї, а її волосся розпливається поверхнею, наче листя водяної рослини.

– Ну ж бо, відьмо! Розкажи мені про майбутнє. Це просте запитання. Відповідай!

Цар зупинився перед нею, поставивши одну ногу на сходинку трону, відкинувши плечі назад, а стегна викинувши вперед у суто чоловічій позі, глузлива усмішка застигла на його вродливому обличчі, а в голосі лунало глузування.

Таніт не чула його запитання, вона болісно підшукувала слова для відповіді, й ще одна хвиля нудоти накотилася на неї. Вона відчула, як струминка поту потекла по її верхній губі, й нудота перетворилася на запаморочення голови.

Голос Ланнона відступив назад, і чорна темрява проковтнула її. Зона її зору звузилася, й вона бачила лише довгий промінь у суцільній темряві, в кінці якого обличчя Ланнона палахкотіло, наче золота зірка. Її вуха заповнив гуркіт, звук штормового вітру, що пробивався між деревами густого лісу. Потім звук вітру завмер у тиші й пролунав голос. Голос був хрипкий і низький, рівний і монотонний, голос глухої жінки або голос чоловіка, якого протягують разом із димом крізь люльку з гашишем. Із тихим подивом Таніт усвідомила, що дивний голос вилітає з її власного горла, а ті слова, які він промовляв, шокували її.

– Ланноне Гіканус, останній Великий Лев Опета, не запитуй про майбутнє. Для тебе майбутнє – темрява й смерть.

Вона побачила, як її власний шок відбився на обличчі Ланнона, побачила, як колір покинув його щоки, а його губи перетворилися на лінії блідого мармуру.

– Ланноне Гіканус, ув’язнений часу, що метаєшся у своїй клітці. Чорна темрява чекає на тебе.

Ланнон рвучко хитав головою, намагаючись заперечити ці слова. Золоті пасма його волосся, ще вологі після ритуального миття, танцювали на його плечах, і він зображував обома руками знак сонця, намагаючись відвернути слова, які встромлялися йому в серце, наче стріли, що вилетіли з потужного лука.

– Ланноне Гіканус, твої боги відлітають, вони летять угору й залишають тебе в чорній темряві.

Ланнон відступив від трону, піднявши руки, щоб захистити обличчя, але слова нещадно переслідували його.

– Ланноне Гіканус, ти, що прагнеш довідатися про своє майбутнє, знай же, що воно лежить і чекає на тебе, як чекає лев на необережного мандрівника.

Ланнон скрикнув, і його жах вибухнув у насильство.

– Підла зміюко! – зойкнув він і кинувся до пророчиці, перестрибуючи по кілька сходинок трону. – Паскудна відьмо!

Він бив Таніт по обличчю руками, і від його важких ударів її голова засмикалася вбік і назад. Каптур її плаща впав назад, відкриваючи її розпущене темне волосся. Удари ляскали по її тілу, але Таніт не промовила жодного звуку. Її мовчанка заохочувала Ланнона до нового насильства.

Він ухопився за полу її плаща й стягнув її з трону.

– Чаклунка! – заволав він і потяг її вниз сходами.

Вона важко впала й покотилася вниз, намагаючись підвестися на ноги, але перший копняк Ланнона влучив їй у живіт, і вона зігнулася навпіл, обхопивши своє тіло і стогнучи, поки його взуті в сандалі ноги обсипали її копняками.

Ланнон люто горлав, ганяючись за нею по приміщенню; молотячи її ногами, він розглядався навколо в пошуках якоїсь зброї, чогось такого, чим він міг би знищити жінку та слова, які вона промовила.