Розділ «Частина перша»

Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.

– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!

Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.

Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:

– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?

– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.

– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши, що знову сталося щось жахливе.

– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.

Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.

– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?

І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.

Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.

– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.

– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.

Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.

– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.

– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.

Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.

Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.

– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.