Розділ «Частина перша»

Вона обернула до мене здивоване обличчя, її щоки та вії ще блищали крапельками води, й вона дивилася на мене не менш, як десять секунд, перш ніж зареготала:

– О, Бене, який же ти старомодний! Чи ти забув, що ми живемо в двадцятому сторіччі? Те, що ти скривдив нещасну дівчину, аж ніяк не означає, що ти мусиш одружитися з нею!

І перш ніж я встиг запротестувати або пояснити, що саме я мав на увазі, вона підхопилася на ноги й знову пірнула у смарагдове озеро.

Протягом решти дня вона була цілком поглинута своїм малюванням та пензлями й не мала часу навіть подивитись у моєму напрямку, а не те що заговорити до мене. Її послання на мою адресу було рішучим і очевидним – на певні теми для обговорення Саллі накладає категоричну заборону. Одруження одна з таких тем.

То був для мене дуже поганий день, але я добре засвоїв свою науку й поклав задовольнятися тим щастям, яке маю, не прагнучи чогось більшого.

Того вечора Ларкін передав нам ще одне повідомлення від Лорена: «Ваші зразки 1-16 аналіз С-14 в середньому датує 1620-ма роками плюс-мінус 100 років. Вітаю. Результат здається переконливим. Коли ти прилучиш мене до таємниці? Лорен».

Я відчув велике піднесення, діставши цю інформацію. Коли ми припустимо, що давній бушменський маляр малював свої картини з реальної природи приблизно між 200 і 400 роками нашої ери, тоді ж озброєний фінікійський воїн провів свої армії та бойових слонів через країну, яка мене так цікавить. Я почував себе винним, що приховую від Лорена таємниці нашої печери, але прилучати його до них було ще рано. Я хотів приберегти її для себе трохи довше – ще помилуватися нею, навтішатися її миром і красою, незаплямленою очима інших людей. Але ще більше значення мало для мене те, що вона була храмом мого кохання до Саллі. Як і для старих бушменів, вона стала святим місцем для мене.

Наступного дня Саллі, схоже, постановила залагодити ту прикрість, якої вона мені завдала. Вона піддражнювала мене, була ніжною й пустотливою. Опівдні, коли сонячне світло прорвалося до нас крізь верхній отвір печери, ми кохалися на скелях біля басейну, Саллі майстерно й лагідно знову взяла ініціативу на себе. У її ставленні до мене було щось загадково-грізне й містичне, але воно витіснило смуток із моєї душі й наповнило її щастям і миром.

Ми лежали, обнявшись, і сонно перешіптувалися, коли я раптом відчув чиюсь іще присутність у печері. Тривога пронизала мій мозок, і, спершись на один лікоть, я подивився в бік тунелю, яким ми заходили до печери.

Золотаво-коричнева людська постать стояла в темному отворі тунелю. Той чоловік був одягнений у коротку шкіряну настегенну пов’язку, за плечем у нього був сагайдак зі стрілами й короткий лук, а на шиї висіло намисто зі шкаралуп страусиних яєць і чорних мавпячих бобів. Постать була маленька, розмірами з десятирічну дитину, але вона мала обличчя дорослого чоловіка. Скошені очі й високі пласкі вилиці робили його схожим на чоловіка азіатського походження, але ніс у нього був приплюснений, а губи повні й чуттєві. Низенький череп накривали густі чорні кучері.

Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.

– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.

– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.

Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.

– Де він?

– Він пішов. Одягайся – швиденько.

– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.

– Так. Дуже!

Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.

– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.