Розділ «Частина перша»

– Ці карстові вирви в пісковику можуть мати величезну глибину.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять.

– Сподіваюся, нам вистачить волосіні.

Саллі із сумнівом подивилася на барабан.

– Ми маємо тут вісімсот ярдів, – сказав я їй. – Думаю, це більше, аніж треба.

– Шістнадцять, сімнадцять.

Навіть я був вражений, я припускав, що тут глибина десь чотириста футів, така сама, як у Сонному басейні, в Синої, але волосінь досі розмотувалася, не зупиняючись, із великої котушки для ловитви великих риб.

Нарешті я відчув, як свинцевий груз упав на дно, й волосінь ослабла. Ми зі страхом подивились одне на одного.

– Трохи глибше за 850 футів, – сказав я.

– Мені тепер буде страшно плавати над таким проваллям у землі.

– Ну що ж, – сказав я рішучим голосом. – Я мав у своїх планах обстежити тут дно з аквалангом, але тепер це відпадає. Ніхто не зможе пірнути на таку глибину.

Саллі подивилася вниз у зелені глибини, й плямисте, рухливе, віддзеркалене світло надало її обличчю якогось надприродного виразу. Її очі затуманилися, а вираз обличчя був якийсь розгублений. Раптом вона здригнулася, конвульсивне тремтіння пройшло крізь усе її тіло, й вона відірвала погляд від зеленої поверхні басейну.

– О, мене опанувало таке дивне, таке огидне почуття – ніби хтось пройшов над моєю могилою.

Я почав змотувати риболовну волосінь, а Саллі лягла спиною на дно човна, дивлячись на скелястий дах, що високо нависав над нами. Змотати всю волосінь було нелегкою роботою, але я працював наполегливо.

– Бене, – несподівано заговорила Саллі. – Подивись туди.

Я припинив змотувати волосінь і подивився вгору. Ми ніколи не дивилися на отвір у даху під цим кутом. Форма отвору вгорі змінилася.

– Он там, Бене. Збоку, – показала Саллі. – Бачиш уламок скелі, який звідти стримить? Він надто акуратно обтесаний, щоб бути природним, ти згоден?

Я роздивлявся його протягом певного часу.

– Можливо.

Але в моєму голосі прозвучав сумнів.