Розділ «Частина перша»

Хмари розтягувалися, коли ми добулися до Мона. Роджер провів нас крізь розколину й акуратно посадив літак. Пітер Ларкін уже чекав на нас.

Пітер – один із тих небагатьох, що залишилися. Цілковитий анахронізм – польова куртка, патронташ на грудях і штани з холошами, заправленими в халяви протимоскітних чобіт. Він має велике червоне, одутле обличчя й величезні руки, а вказівний палець на правій руці в нього вкритий шрамами від відкату важких рушниць. Єдиний рівень його комунікації – це гучний, просякнутий запахом віскі крик. У нього немає почуттів і дуже мало розуму, а отже, він ніколи не знає страху. Він прожив в Африці все життя й ніколи не потурбувався вивчити бодай одну тубільну мову. Він розмовляє на лінгва-франка Південної Африки, на байстрючному фанагало, й підкріплює свої аргументи чобітьми або кулаком. Його знання тварин, на яких він полює, обмежуються тим, як їх вистежити і в яку точку на їхньому тілі стріляти, щоб відразу повалити. Проте є щось привабливе в його слонячому, недоумкуватому вигляді.

Поки хлопці з його мисливської банди переносили наше обладнання в кузов вантажівки, він кричав нісенітні, але приязні дурниці, звертаючись до Лорена та мене.

– Я хотів би поїхати з вами. Але завтра прибуває цілий гурт янкі з туго напханим мішком зелених. Ви запізно повідомили мене, містере Стервесант. Але я віддаю вам своїх найкращих хлопців. На півдні випали добрі дощі, багато дичини в тій місцевості. Можна натрапити й на сернобиків у цю пору року. Будуть і джамбо,[3] звичайно ж, я також не здивуюся, якщо ви підстрелите сімбу[4] або двох…

Ласкаві назви для тварин, на яких полюють, дратують мене, а надто в тих випадках, коли єдиний намір полягає в тому, щоб застрелити їх зі скорострільної рушниці. Я пішов туди, де Саллі наглядала за навантажуванням нашого обладнанням.

– Уже перша година дня, – запротестувала вона. – Коли ми вирушимо?

– Ми, либонь, на кінець дня доберемося до улоговини Макарікарі. Туди близько двохсот миль по добрій дорозі. А завтра ми заглибимося в буш…

– Ернест Гемінґвей поїде з нами? – запитала вона, з огидою дивлячись на Пітера Ларкіна.

– Такого щастя нам не випадає, – запевнив я її.

Я намагався скласти певне уявлення про тих, хто нас супроводжуватиме. Двоє водіїв, їхній високий статус очевидний з білих сорочок, довгих сірих штанів і взуття на ногах, з обмотаних навколо шиї шарфів із шотландськими кратками. По одному на кожну трьохтонну вантажівку. Із нами мав поїхати кухар, що набрав чималої ваги, постійно пробуючи зготовлену їжу, тепер його шкіра була гладенька й блискуча від доброго харчування. Двоє сутулих сивоголових носіїв рушниць із великою цікавістю дістали з багажу спортивні гвинтівки Лорена, витягли їх із дорожніх футлярів і тепер роздивлялися і любовно погладжували. Ці двоє належали до еліти й не брали участі в суєті та штовханині хлопців, які вантажили наше облаштування. Більшість із них належали до племені баманґвато, я трохи дослухався до їхнього базікання. Носії рушниць були матабеле, як і слід було сподіватися, а водії – шанґаані. Це добре, я зможу зрозуміти кожне слово, промовлене в цій експедиції.

– До речі, Сал, – спокійно промовив я, – нікому не повідомляй, що я знаю їхню мову.

– Чому? – здивовано запитала вона.

– Я хочу знати, про що вони розмовляють, а якщо їм буде відомо, що я розумію їх, вони не промовлять жодного слова.

– Свенґалі![5] – сказала вона, зробивши мені гримасу.

Не думаю, щоб я засміявся, якби хтось інший назвав мене так. Це було надто близько до істини. Ми пішли потиснути руку Роджерові, пілоту, й попрощатися з ним.

– Не лякайте левів, – порадив Роджер Саллі.

Не було сумніву, вона здобула ще одну перемогу. Він заліз у літак, а ми стояли в гурті людей і дивилися, як він помчав до кінця злітної смуги, а тоді піднявся в небо й полетів на південь.

– Чого ми чекаємо? – запитав Лорен.

– І справді чого? – погодився я.

Лорен сів за кермо лендровера, а я вмостився поруч із ним. Саллі сіла на задньому сидінні, а носії рушниць – на стільцях.