Розділ «Частина перша»

Я пильно придивився до того незнайомця, який стояв переді мною. Жорстке чорне волосся обрамлювало квадратне обличчя з чорними очима й по-дівочому довгими віями, важкою, як у мавпи, щелепою і довгим блідим лобом. Незнайомець усміхався мені, напівсором’язливо, напівгордо.

Я дивився на дивне, неправильно сформоване тіло, яке примушувало мене тяжко страждати від самого дитинства. Руки й ноги надмірно розвинені, товсті й вузлуваті, з клубками м’язів, такі собі кінцівки велетня. Я зиркнув на гирі в кутку кімнати, якими користувався для тренування м’язів, а тоді знову подивився в дзеркало. Я був досконалий на периферії, але в центрі я бачив приплюснутий, горбатий, схожий на жаб’ячий, торс, укритий волохатими заростями закучерявленого чорного волосся. Я подивився на це незвичайне тіло й уперше в житті не відчув до нього ненависті.

Я повернувся до Саллі – вона досі сиділа на м’якій ковдрі з мавпячих шкур, що накривала канапу. Я підстрибнув і сів поруч із нею, схрестивши ноги і тримаючи гітару в себе на колінах.

– Заспівай сумну пісню, будь ласка, Бене, – попросила вона.

– Але я почуваю себе щасливим, Сал.

– Заспівай сумну пісню, одну з твоїх власних сумних пісень, – наполягала вона й, коли я взяв перші ноти, заплющила очі.

Я був їй дуже вдячний, бо ніколи не мав можливості милуватися жіночим тілом. Нахилившись уперед і торкаючись пальцями співучих струн, я голубив її гладеньке довге тіло своїми очима, його білі пласкі місця, заокруглення й потаємні тіні. Це тіло прийняло у свої обійми моє тіло – як я його любив! Я заспівав:

У самітній пустелі моєї душі

Ніч довго триває,

Й інші подорожні не мандрують

По безлюдних океанах мого розуму,

Де віють потужні вітри…

Й через якусь хвилину крізь її заплющені повіки проступила сльоза, бо в моєму голосі є магія, спроможна збурювати сльози або сміх. Я співав, поки в горлі мені пересохло, а палець, яким я перебирав струни, заболів. Потім відклав гітару вбік і лише дивився на неї. Не розплющуючи очей, вона злегка обернула голову до мене.

– Розкажи мені про себе й про Лорена Стервесанта, – попросила вона. – Я хотіла б зрозуміти, в чому суть ваших взаємин.

Її запитання захопило мене несподівано, і я хвилину мовчав. Вона розплющила очі.

– Пробач мені, Бене. Я не хотіла…

– Ні, – швидко відповів я. – Я готовий поговорити про це. Я думаю, ти не мала слушності, говорячи про нього погано. На моє переконання, до них не можна прикладати звичайні стандарти – до Стервесантів. Я маю на увазі Лорена і його батька, коли він був ще живий. Мій батько працював на них. Він помер від розриву серця через рік після того, як померла моя мати. Містер Стервесант чув про мої академічні успіхи, й, звичайно ж, мій батько служив йому вірно. Стервесанти взяли на виховання кілька сиріт, мене також. Ми мали все найкраще. Мене віддали до школи в Майклгаузі, тієї самої, де навчався й Лорен. Єврей у церковній школі та ще й каліка, ти можеш собі уявити, як мені там велося. Малі хлопці невблаганні до малих страховищ. Лорен витяг мене з пісуара, коли четверо однокласників намагалися мене там утопити. Він нещадно побив їх і взяв мене під свою опіку. Відтоді я перебував під нею завжди. Він фінансує цей інститут, ми одержуємо кожне своє пенні від нього. Спершу він робив це тільки заради мене, але помалу-потроху він дедалі більше втягувався в нашу діяльність. Це його хобі й моє життя – ти будеш здивована, коли довідаєшся, як глибоко він обізнаний з усім, що в нас діється. Він любить цю землю не менше, аніж ми з тобою. Він поринув у її історію й майбутнє глибше, аніж ми коли-небудь у них поринемо… – я урвав свою мову, бо вона дивилася на мене таким поглядом, що пронизував мою душу.

– Ти любиш його, Бене, чи не так?

Я почервонів і опустив очі.

– Що ти хочеш сказати?