Розділ «Частина перша»

Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.

– Дивно буде, – сказав я нарешті, вже не пам’ятаю, якою мовою, – якщо тебе не візьмуть в експедицію. Це буде вперше за десять років, Тимоті.

Він відразу став мовчазним і настороженим. Він знав, що я знову почну розмову про втрачене місто. Я показав йому фотографію п’ять днів тому й відтоді намагався видушити з нього якийсь значущий коментар. Я перейшов на розмову англійською мовою.

– Хай там як, а ти, певно, не сподіваєшся довідатися нічого істотного. Знову пошуки якихось тіней. Одному Богові відомо, чи їх було там багато. Якби я тільки знав, чого мені там шукати.

Я замовк і весь захолонув, чекаючи на реакцію Тимоті. Його очі потьмяніли й оскліли. То було суто фізичне явище, непрозора синювата плівка, здавалося, накрила його очні яблука. Голова похилилася вниз на товстій вузлуватій шиї, губи скривилися – і гусяча шкіра пробігла вгору по моїх руках, а волосся на шиї заворушилося й настовбурчилося.

Я чекав. Я ніколи не міг подолати надприродного хвилювання, яке напливало на мене, коли я бачив, як Тимоті поринає у транс. Іноді він робив це несамохіть – якесь слово або думка вмикали його, рефлекс був майже моментальним. Іншим разом то був умисний акт самогіпнозу, але він вимагав підготовки та ритуалу.

Цього разу він став спонтанним, і я чекав із нетерпінням, знаючи, що якщо ця тема – табу, то мине кілька секунд, перш ніж Тимоті зламає чари умисним зусиллям волі.

– Зло, – сказав він тремтячим тонким голосом старого чоловіка. Голосом свого діда. Трохи слини зволожило його товсті червоні губи. – Зло слід очистити на землі та в умах людей навіки.

Голова йому смикнулася, втрутилася свідомість, і губи заворушилися. Коротка внутрішня боротьба – і несподівано очі йому прояснилися. Він подивився в мій бік і побачив мене.

– Пробачте мені, – промурмотів він англійською мовою, відвертаючи погляд. Він був збентежений своїм несподіваним зануренням у транс і необхідністю залучити мене в нього. – Хочете кави, докторе? Нарешті вони відремонтували мені чайник.

Я зітхнув. Тимоті відключився, сьогодні я більше не зможу ввійти з ним у контакт. Він закрився й зайняв оборону. Якщо застосувати його власний вислів, він «обернувся до мене ніґґером».

– Ні, дякую, Тимоті. – Я подивився на годинник і зіслизнув зі стільця. – Я ще маю термінові справи.

– Ідіть із миром, мачане, й нехай духи допомагають вам.

Ми потисли один одному руки.

– Залишайся з миром, Тимоті, і якщо духи будуть до нас добрими, то я покличу тебе.

Стоячи біля стійки кафетерію в аеропорту Яна Сматса, я добре бачив вхід до міжнародного термінала.

– Прокляття! – вилаявся я.

– У чому річ? – стривожено запитала Саллі.

– РМ – їх там цілий взвод.

– А що таке РМ?