Розділ «Частина перша»

Поліція безпеки збудувала собі хатину на вході до тунелю архівів, де мав перебувати постійний охоронець. Лише п’ятьом із нас було дозволено заходити.

Пилососне обладнання спростило видалення пилюки. Рал і я працювали від початку проходу, ніби двоє заклопотаних домогосподарок. Задушливі хмари сірої пилюки вимагали від нас ходити в респіраторах, доки ми не закінчили працю.

Тоді ми змогли оцінити своє відкриття більш акуратно. У кам’яних заглибинах зберігалися 1142 запечатаних глиняних глеків. Із цієї кількості 148 випали зі своїх ніш і 127 були розбиті або розколоті, а їхні сувої вистромилися на повітря, що вочевидь не було їм на користь. Ці пошкоджені глечики ми заліпили парафіновим воском, щоб вони не розсипалися, перш ніж ми їх підіймемо, пронумеруємо й поставимо на місце.

Потім ми обернули свою увагу на сліди запеклої битви, що відбувалася в архівах і завдала шкоди глечикам, які стояли на полицях.

Ми нарахували тридцять вісім трупів, які лежали в проході між полицями в тих позах, які свідчать про раптову й ґвалтовну смерть, і всі вони збереглися напрочуд добре. Деякі з них заповзли в заглибини з полицями, щоб померти там, випускаючи останній дух і затискаючи жахливі рани, які досі розверзалися в їхніх муміфікованих тілах. Передсмертні агонії і тепер відбивалися у спотворених рисах їхніх облич. Інші померли швидко, й більшість із таких дістали жахливі рани, мали відтяті руки чи ноги або черепи, розколоті до самих пліч, а в деяких випадках їм відрубали голови, й ті лежали тут-таки за кілька ярдів від тулубів.

Тут збереглися свідчення воістину диявольської люті, вияву майже надлюдської руйнівної сили.

Усі жертви були вочевидь негроїдного типу й мали на собі настегенні пов’язки або фартухи з вичиненої шкіри, прикрашені бісером або виробами з кісток. На ногах вони мали легкі шкіряні сандалі, а на головах – кашкети або головні убори зі шкіри, пташиних пер або сплетеного волокна, також прикрашені бісером, мушлями або кістками.

Навколо них була розкидана їхня зброя – грубо викувані залізні наконечники списів насаджені на ратища з гладенько відполірованого твердого дерева. Багато ратищ були зламані або перерубані якоюсь зброєю з гострим лезом. Між ними лежали сотні очеретяних стріл, оперених пір’ям дикої качки, з викуваними вручну гострими залізними наконечниками. Стріли густо посікли стіни з м’якого пісковику. Було легко визначити, що ними стріляли від зовнішньої частини проходу, перш ніж його було запечатано. Жодна зі стріл не влучила в людське тіло, й ми дійшли висновку, що хмара стріл була випущена перед атакою цих людей, які лежали, розкидані смертю вздовж коридору.

За п’ятнадцять футів від запечатаного входу в коридор залишився слід від великого вогнища, що зачорнило стіни, стелю й підлогу навколо себе. Купа обпалених колод досі лежала там, де брак повітря загасив вогонь, коли вхід до тунелю запечатали. Це пантеличило нас, доки Лорен не реконструював битву для нас. Він неспокійно ходив туди-сюди по коридору, його кроки відлунювали на кам’яних плитах, його гротескна й страховинна тінь падала на кам’яні стіни.

– Вони загнали їх у це місце, останніх людей Опета, невеличкий загін найсильніших і найхоробріших. – У його голосі чулася правдивість, так трубадур співав легенди про давніх героїв. – Вони послали сюди своїх найвідважніших воїнів, щоб закінчити побойовисько, але люди з Опета перебили їх, а решта втекли. Тоді вони послали своїх лучників до входу в коридор, і ті обсипали його хмарою стріл. Вони знову пішли в атаку, але люди з Опета чекали їх там, і вони знову полягли десятками.

Він обернувся й пройшов коридором, щоб стати поруч зі мною під розгойданою електричною лампочкою, і ми помовчали з хвилину, уявляючи собі те видовище.

– Господи, Бене. Ти тільки подумай. Яка битва завершила їхню історію! Яку славу здобули ті люди у свій останній день!

Навіть я, чоловік миру, не міг не відчути глибокого хвилювання. Моє серце закалатало швидше, і я обернуся до нього, як дитина до оповідача легенд.

– І що сталося потім? – запитав я.

– Вони вже помирали, кожен ослаблений десятками ран. У них не лишилося сил, щоб продовжувати битву, й вони стали пліч-о-пліч, товариші в житті й тепер у смерті також, стомлено спираючись на свою зброю, але ворог більше не атакував, він розклав велике багаття на вході до коридору, щоб викурити їх звідти, а коли це не спрацювало, то не пішов у напад, а замурував вхід до тунелю, перетворивши його на гробницю для мертвих і для живих.

Ми всі мовчали, думаючи про історію Лорена. Вона мала сенс, вона відповідала нашим знахідкам у всьому, крім однієї деталі. Я хотів сказати про неї, але мені не хотілося псувати таку чудову розповідь, а Саллі не мала такого жалю.

– Якщо все справді було так, то куди подівся ваш загін героїв – чи не перетворилися вони на місячні промені й не полетіли геть?

У її тоні прозвучала тонка насмішка, але, звичайно, вона мала рацію. Мені хотілося, щоб вона не мала її.

Лорен засміявся трохи збентеженим сміхом.

– То вигадайте щось краще, – виклично відповів він.