Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Серце Емілі кривавилося з жалю за втраченою дружбою. Щоночі вона проливала на подушку рясні сльози: була не в силі викорінити зі свого серця болючих сумнівів. Хоч як намагалася! Щодня вона переконувала себе, мовляв, Ільза Барнлі органічно нездатна вчинити таке. І — прямувала до Ільзи, з незламною постановою бути знову такою, якою була перед тим злощасним випадком. А єдиним наслідком її зусиль була лиш деяка неприродність, нота штучної сердечності, яка уподібнювала її до Евеліни Блейк — не до колишньої Емілі, завше сповненої простоти і щирості у поводженні з людьми. Ставлення Ільзи теж виглядало сердечним і дружнім; розлам у стосунках тривав і тривав…

«Тепер Ільза мене вже не лає», — з ностальгійним сумом думала Емілі.

То була правда. Тепер Ільза — Ільза! — була щодо Емілі незмінно люб’язною, виявляла до неї бездоганну чемність, не порушувану жодним вибухом, жодним спалахом. Емілі відчувала, що з радістю зустріла б шалену атаку колишньої Ільзи. Вона, атака, проламала б тонку (ще наразі тонку!) кригу, яка утворилася в їхніх стосунках, і знову вільно й бурхливо заструмувала би течія колишньої щирості та сердечності.

Що найприкріше, Евеліна Блейк здавала собі справу з охолодження взаємин поміж Емілі та Ільзою. Її глузливі очі, її ущипливі натяки ясно виказували її радість з цього приводу. Це завдавало Емілі невимовного болю; вона почувалася безсилою і беззахисною. Евеліна ж була дівчиною, котра не терпіла справжньої душевної близькості між подругами, і дружба Емілі з Ільзою дратувала її до нестями. Адже то була така досконала, така висока дружба, що робила обидві сторони такими щасливими! Не було в ній місця третій, ще й недоброзичливій особі. А Евеліна не любила почуватися зайвою, не мати доступу до будь-якого огородженого саду чи замкненого палацу. Тож була потай душі несказанно щаслива, що ця дражлива для неї, прекрасна дружба між двома ненависними їй дівчатами нарешті сконала чи ось конає на її очах.

Розділ 9

Велика мить

Емілі спускалася сходами. Спускалася мляво, недбало, відчуваючи, мовби всякі барви й мелодії відійшли з життя, що лежало перед нею суцільно сірим і одноманітним. Та вже за кілька хвилин заграла на видноколі веселка, а в пустелі її майбуття розквітли найрозкішніші троянди.

Причиною тієї чарівної переміни став лист, якого вручила їй тітка Рут — вручила з усміхом, властивим лише їй та іншим тітонькам, до неї подібним. Як додаток вручила й номер часопису, хоч наразі Емілі не звернула на це особливої уваги. Погляд її упав на верхній ріжок конверту, де під маркою читалася адреса певного видавництва. Пучками відчула, що конверт є незвично тонким, не подібним до тих конвертів, які містили відхилені редакціями рукописи.

Серце авторки забилося частіше й сильніше. Розірвала конверт і пробігла очима кільканадцять рядків машинописного тексту.

Достойній панні Емілії Б. Стар,

Шрусбері, Айленд,

Канада.

Шановна панно,

раді Вам повідомити, що Вашу поезію «Сміх сови» прийнято до друку редакцією часопису «Сад і ліс». Твір уміщено в останньому числі нашого тижневика, яке Вам надсилаємо. Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі.

У нас не заведено платити готівкою за твори, що ми їх публікуємо, та, може, Ви зволите вибрати якісь саджанці або насіння з каталогу, який надсилаємо теж. Вибрані Вами культури (ціною до двох доларів) ми негайно вишлемо на Вашу адресу.

Красно дякуємо за співпрацю з нами й підписуємося з глибокою повагою

Е. Карлтон і партнери.

Емілі згорнула листа й тремтячою рукою витягла з конверта випуск часопису. В голові їй паморочилося, букви стрибали перед очима, душа її зазнала великого і радісного струсу… На першій сторінці часопису, з віньєтками на початку й наприкінці, красувалася поезія «Сміх сови», підписана Емілія Берд Стар.

То був її перший літературний успіх — що ж дивного, що він достоту зачарував, оп’янив її. І це аж ніяк не свідчило про її глупоту або дитячу наївність. З листом і часописом рушила вона до своєї кімнати, щоб насолодитися досхочу виглядом свого надрукованого вірша. Не відчувала погляду тітки Рут — допитливого, недовірливого, — не чула її бурчання за своєю спиною. Тітка Рут не могла без підозри поставитись до рум’янцю на щічках небоги, до її блискучих очей, до цього раптового піднесення над усім земним, пересічним, буденним.

У своїй кімнаті Емілі перечитала надрукованого вірша — з таким почуттям, наче ніколи раніше його не бачила і не читала. На жаль, закралася в текст одна помилка — набірна, а втім, то був її вірш, її власний, схвалений редакцією та вміщений у справжньому часописі вірш.