Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Ну, Том не вважає мене за чужу для нього особу. Отже, йду до книгарні.

Емілі зітхнула з полегкістю, коли за Евеліною нарешті зачинилися двері.

Повернулася Ільза.

— Пішла Евеліна? Миле створіння — нічого сказати! Не розумію, що знайшла у ній Мері. Вона, Мері, хоч не вельми цікава, зате порядна.

— Ільзо, — мовила Емілі з підкресленою поважністю, — ти їздила верхи вночі з Маршалом Орде?

Ільза спершу отетеріла.

— Ні, дурненька, не їздила, — спростувала вона, отямившись. — А я здогадуюсь, хто пригостив тебе цією пліткою. Не знаю, хто міг би їздити з ним, з отим Маршалом Орде.

— Добре. Але ти пропустила урок французької заради прогулянки з Ронні Гібсоном — так?

— Атож, пропустила.

— Ільзо, ти не повинна була… розумієш? Ну, справді…

— Емілі, відчепися, — перервала подругу Ільза. — Ти стаєш сварливою бабою — далебі! Що б таке утнути, щоб це не перейшло у тебе в хронічний стан. Ненавиджу всякий педантизм і будь-які повчання! Годі, мене вже нема — перед школою ще забіжу до книгарні.

Ільза схилилася над книжками, схопила кілька й прожогом вибігла з кімнати. Емілі позіхнула, відклала конспекти. Мала ще з півгодини часу. Можна прилягти на Ільзиному ліжку й трохи відпочити.

Навіть незчулася, як знову сиділа на ліжку, уп’явши круглі від жаху очі в годинник Мері Карсвел: менше п’яти хвилин до одинадцятої, а на дорогу їй потрібно чверть години! Емілі зірвалася з ліжка, схопила пальто й капелюшка, зошит з конспектами й вилетіла з кімнати. Прибігла до школи захекана, здивована тим, що люди оглядаються на неї, придивляються до неї з неприхованою цікавістю. Залишила в гардеробі пальто й капелюшка, відтак побігла до класу, не глянувши в люстро.

Коли зайшла, у класі вмить запанувала тиша, після чого розлігся гучний, невгамовний регіт. Пан Сковіл, високий, худорлявий, елегантний чоловік, роздавав картки з іспитовими завданнями. Одну з карток поклав перед Емілі й запитав поважно:

— А ви, панно Стар, дивилися у дзеркало перед тим, як сюди прийти?

— Н-ні, — вражено відповіла Емілі, відчуваючи, як над нею затяжіла якась невідома загроза.

— Я поглянув би… на вашому місці, — ледве із себе видушив, чи не вистогнав свою фразу пан Сковіл.

Емілі підвелася й попрямувала до дівочої роздягальні. У коридорі зустріла директора, пана Гарді. Директор, побачивши її, зупинився й спантеличено задивився на її обличчя. Що діється, у чому річ? Поглянувши в люстро, Емілі збагнула все.

Понад верхньою губою намальовано було величезні, розкішні чорні вуса, вони заходили аж на щоки, ще й хвацько підкручені були догори. Емілі приголомшено, з жахом дивилася на своє обличчя. Навіщо… як… і хто це витворив?!

Була обурена, озлоблена, скривджена до глибини душі. Й тут увійшла до роздягальні Евеліна Блейк.