Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Однак тему розмови їй довелося змінити.

Для власного задоволення, повернувшись додому, я одразу ж написала критику на вірш Евеліни. За взірець я мала начерк Макколея про безталанного Роберта Монтгомері. Пишучи, я так утішилася, що вже не почувалася ні приниженою, ні зажуреною. Як буду вдома, у Чорноводді, то мушу показати свій витвір панові Карпентеру — реготатиме до сліз, до знемоги!

6 листопада 19…

Нині, гортаючи свій щоденник, я зауважила, що від певного часу перестала занотовувати мої добрі й погані вчинки. Напевне тому, що більшість моїх учинків наполовину добрі, наполовину лихі, й незмога було визначити, до якої категорії належить даний учинок.

Іспити почалися в понеділок уранці. Нині розбирали твори, написані на задану тему. До свого твору я доточила уривок із власного вірша «Морський вітер». Коли я вже відходила від гурту екзаменаторів і ладналася спуститись додолу, де сидять наймолодші учні, мене окликнула панна Ілмер, заступниця директора школи:

— Емілі, а що то за гарні рядки, які ти подала перед своїм твором? Звідки вони у тебе? Чи маєш цілого вірша?

Я була приголомшена і ледве здобулася на відповідь.

— Так, панно Ілмер, — підтвердила майже пошепки.

— Я би хотіла, щоб ти його мені переписала, — мовила панна Ілмер. — Можеш? До речі, хто автор?

— Автором, — відповіла, вже сміючись, — є така собі Емілія Берд Стар. Визнаю, панно Ілмер, — я забула про припис статуту, який передбачає подання перед твором певних віршованих рядків — епіграфу. Тому останньої хвилини мені довелося звернутися до власних поезій.

Панна Ілмер не відказала нічого. Лиш протягом хвилини дивилася на мене пильно-пильно. Це доволі огрядна, середнього віку жінка з правильними рисами обличчя і лагідними, красивими очима.

— Ви й далі хочете, щоб я переписала вам вірша, панно Ілмер? — спитала я, усміхаючись.

— Так, — ствердила жінка, не зводячи з мене погляду, так, наче ніколи доти мене не бачила. — І, будь ласка, перепиши його власноруч, добре?

Я обіцяла їй, відтак спустилася сходами донизу. Спускаючись, мимоволі озирнулася. Вона все ще стояла, не сходячи з місця, й дивилася мені услід. В очах її світилося щось таке, що робило мене щасливою. Я почувалася і гордою, і впокореною одночасно, була у тихому захваті. Ось точний вираз, яким окреслюється тодішній стан моєї душі.

Ах, то був прекрасний день! Що мені тепер і «Перо», і визнання (чи невизнання) Евеліни Блейк?

Сьогодні пополудні тітка Рут вийшла до міста, щоб навідати Ендрю, сина дядька Олівера. Нині він працює в місцевому банку. Мене «прихопила» з собою. Під час відвідин обдарувала Ендрю силою-силенною повчань щодо моральності, харчування й манери вдягатися, зрештою, запросила його до себе на котрийсь із найближчих вечорів. Ендрю ж, бачте, Муррей — отже, він має право переступити поріг, зависокий для Тедді та Перрі. Ендрю — юнак пристойний і миловидий, з рудавим волоссям, що немилосердно стирчить у різні боки.

Попри все, вважаю гостину не цілковито змарнованою, бо пані, в якої мешкає Ендрю, пані Гарден, має прецікавого кота. Той кіт явно мене уподобав — лащився до мене безперестану. Коли ж Ендрю погладив його, ще й назвав «бідолашним котиком», інтелігентне звірятко добряче його подряпало.

— Не можна бути з котами надміру довірливим, — застерегла я Ендрю. — А звертатися до них належить словами ґречними, приємними.

— Фі! — засичала з відразою тітка Рут.

Але кіт є кіт: інтуїтивно він знає, хто чого вартий.