Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Тут немає вашої Енні, — відказав Тедді, міцно стискаючи крижану ручку Емілі.

— А можеш мені сказати, де вона, моя Енні? — спитав таємничо, з надією в голосі нещасний пан Моррісон. — Можеш мені повідати, де моя темноволоса Енні?

Тедді гнівався на пана Моррісона за те, що настрашив Емілі, однак відчай старого божевільця не міг не зворушити його. І враз у ньому пробудився художник. Відчув мальовничість тієї сцени на тлі церкви, опроміненої місячним сяйвом. Подумав, що залюбки намалював би Моррісона, отак, як він стоїть перед ним зараз, — високим, сухорлявим, у засмальцьованій одежині, з довгим нечесаним волоссям і довгою, скуйовдженою бородою, а головне — з тим глибоким благальним виразом на дні запалих, обведених темними колами очей.

— Ні… ні… я не знаю, де вона, — відповів уже лагідно, провинним голосом. — Але думаю, ви неодмінно колись її знайдете.

Моррісон тяжко зідхнув.

— А так. Врешті-решт мій буде верх — мій, а не Енні. Ходи, мій песику, ходімо її шукати.

Відтак, перейшовши церковну паперть, спустився зі сходів і поплентався вдалечінь, супроводжуваний незрадливим собакою. Й одразу пропав із життєвого виднокола Емілі. Вже ніколи вона не стикалася з безталанним паном Моррісоном. Але нині дивилася йому вслід лагідно й співчутливо, вона зрозуміла його і пробачила. Собі самому він аж ніяк не ввижався бридким стариганем, яким був для неї, принаймні тоді, коли її переслідував. Він гадав, ніби досі лишається молодим галантним нареченим або чоловіком, що шукає свою пропалу безвісти наречену чи й молоду дружину. Яснота його вірності, його молитви, яку розгледіла в його божевільних очах, розчулила душу Емілі, хоч не оговталася цілком від тяжкого свого переляку.

— Бідний, бідний пан Моррісон, — схлипувала вона. Тедді повів, мало не відніс її до однієї з брил, що лежали обабіч церкви.

Сіли на брилу. Емілі помалу заспокоювалася.

Відчувала, що ніколи, ніколи не подужає розповісти, ба навіть описати у «книзі Джиммі» всього жахіття останніх годин. Адже це неможливо віддати словами.

— І подумати тільки, — говорила вона, тамуючи ридання, — цей ключ висів там завжди. А я його не бачила, ніколи навіть не помічала.

— Старий Джекоб Бенкс постійно замикає головний вхід зсередини тим великим ключем, що висить на стіні праворуч. Задні двері, там, де хори, він зачиняє ззовні невеликим ключем, відтак забирає його додому. Завжди так чинить, відколи три роки тому загубив той великий ключ і шукав його декілька тижнів, поки нарешті знайшов.

Раптом Емілі пригадала, якою дивною, цілком неочікуваною була поява Тедді коло церковних дверей.

— Як же сталося, Тедді, що ти опинився тут?

— Зачув твій голос, — відповів юнак. — Ти ж кликала мене, хіба ні?

— Так, — підтвердила Емілі, дещо розтягуючи це коротке слово. — Я загукала тебе, коли вперше уздріла пана Моррісона. Але ж, Тедді, ти не міг мене почути — ніяк не міг! Ваш дім стоїть за милю звідси.

— Я чув твій голос, — наполягав Тедді. — Я спав, а твій крик мене розбудив. Ти кричала: «Тедді, Тедді, рятуй мене!» То був твій голос, я чув його так ясно, ніби стояв за два кроки від тебе. Отже, схопився, поспіхом одягнувся і щодуху помчав сюди.

— А як ти дізнався, що я саме тут, у церкві?

— Як? Ну, не знаю, — збентежено відповів Тедді. — Я над тим не замислювався. Просто знав, що ти у церкві, що звідти кличеш мене, і я побіг — так прудко, як тільки міг. То все таке… таке незбагненне, — додав непевним голосом.

— Це… це трохи мене лякає, — мовила Емілі, здригаючись. — Тітка Елізабет твердить, наче я володію даром ясновидіння… Ти ж пам’ятаєш історію з матір’ю Ільзи? Пан Карпентер каже, мовляв, із мене вийшов би добрий медіум. Не відаю, що означає це слово, але здається мені, я воліла би стати кимось іншим.