Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Незнане жіноче ймення“.

Усі ми голодні. Усі вимагаємо від життя хліба насущного, але пан Семпсон не в змозі нам його дати. Хотіла б я знати, чого найдужче прагне ВІН? Душа його така імлиста — в ній годі щось розгледіти. Єдине можу сказати: чимало з його бажань і прагнень є ницими. Перш за все, він не терпить, коли над ним беруть гору. От пан Джонсон насправді жадає допомагати людям, нести їм світло істини; так, він щиро намагається виконувати на грішній землі апостольську місію. А тітка Дженні, як ніхто, прагне, щоб цілий світ прийняв християнську релігію. Вона не ховає в закапелках своєї душі ніяких нечистих бажань. Я знаю, чого жадає пан Карпентер — повернути собі втрачене становище в суспільстві. Кетрін Морріс хоче якнайдовше зберегти свою молодість, і нас, молоденьких дівчат, не зносить саме тому, що ми молоді. Старий Малькольм Стренг прагне попросту жити, існувати, бути — бодай рік, ще тільки один рік… Аби не вмирати! Який жах — не мати в житті іншої мети, окрім відтягнути власну смерть. А проте вірить у безсмертя душі, сподівається осягнути його. Коли б хоч раз йому, сердешному, блиснув мій „промінчик“, то не тремтів би так на думку про смерть. А Мері Стренг жадає померти до того, як зазнає страшного болю, нелюдських страждань. Це, кажуть, називається „рак“. Он там, вище, сидить пан Моррісон. Ми всі знаємо, чого він прагне: відшукати свою Енні. Том Сіблі бажає здобути місяць, хоч відає, що це йому не до снаги. Люди кажуть, він трохи несповна розуму. Емі Креб одно мріє, щоб Макс Террі повернувся до неї, — все інше її не обходить.

Що бачу нині, про що нині думаю — все мушу завтра занотувати. Це дуже цікаво, ба більше — захопливо, а втім, я радше волію писати про гарне, сподобне. Та, попри все, ті, не вельми сподобні речі мають певне підґрунтя, котрого речі красиві здебільшого позбавлені.

Місячне сяйво діє справжні дива з могильними плитами — найбридкіші з них виглядають чарівно. Як же спекотно у церкві, як задушливо, а той розкотистий гуркіт чути все ближче і ближче. Сподіваюсь, ми з Ільзою встигнемо додому, поки налетить буревій. Ох, пане Семпсоне, пане Семпсоне! Бог не суворий і не гнівний — ви нічогісінько про Нього не знаєте, якщо це стверджуєте. Так, Йому неприємно, коли ми, люди, вчиняємо помилки — це поза сумнівом, — але дрібничками Він не переймається, бо не є дріб’язковим. Знаєте, ваш Бог і Бог Елен Грін надзвичайно подібні, аж до нерозрізненності! Кортить мені встати з лави й сказати це вам в обличчя, однак Мурреївська традиція велить у церкві поводитись бездоганно. Таж ви спотворюєте образ Всевишнього! Він — прекрасний і милосердний. Ненавиджу тебе за це нав’язування людям сфальшованого Творця — ти, кремезний, дебелий… чоловічку.»

Пан Семпсон, якому під час проповіді не раз впадало у вічі серйозне обличчя Емілі й те, як вона похитувала голівкою чи не в такт його словам, скінчив промову й сів на своє місце, переконаний, мовби справив на те дівча нечувано глибоке враження. Віряни ще не розходилися, в очікуванні заключної молитовної пісні й священичого благословіння, аж тут, вже зовсім близько, загуркотіла громовиця, і люди поспіхом, юрбою ринули з церкви на свіже повітря, щоб дістатися додому, поки вперіщить злива. Емілі, захоплена людським потоком, згубила з очей тітку Лауру. Юрба відтіснила її од виходу ліворуч, за кафедру. Збігло чимало часу, доки вона спромоглася відокремитись од натовпу й, зробивши коло по церкві, дістатися до центрального виходу, де мала надію зустріти Ільзу. Однак і тут наштовхнулася на стовпище, яке, щоправда, швидко розсмоктувалося, — Ільзи ж так ніде й не угледіла. І раптом згадала: таж вона забула на лавці свого молитовника! Відтак мерщій, оббігши юрмище, повернулася до лавки. Мусила будь-що-будь віднайти молитовник, бо вклала до нього аркуша з нотатками, зробленими крадькома під час відправи. А містили ті нотатки не дуже схвальну характеристику панни Поттер, доволі гостру характеристику пана Семпсона і ще кілька гумористичних зауваг — те все юна авторка воліла залишити в таємниці, по-перше, з огляду на вищеназваних осіб, а по-друге, шануючи своє натхнення: річ у тім, що оприлюднення найпотаємніших думок Емілі вважала ні чим іншим, як профанацією власного «я».

Старий Джекоб Бенкс, церковний ключар, підсліпуватий і зовсім глухий, саме гасив лампи, коли Емілі приступила до лавки Мурреїв і схопила молитовник, що лежав на пюпітрі. Погортала — заповітного аркуша між сторінок не виявилось. Та при тьмяному світлі останньої лампи, яку старий Джекоб гасив саме тієї миті, вона зауважила на плитковій підлозі білий прямокутник. Нахилилася, підняла і вклала його до книжки. А Джекоб тим часом вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Емілі цього не помітила. Внутрішність храму добре освітлювалася місяцем, дівчинка знов розгорнула книжку — роздивитись віднайдений папірець — і мало не скрикнула: аркуш не той! Де ж бо він запропав, її аркуш? Ага, ось де він! Емілі піднесла з підлоги жаданий прямокутник і побігла до дверей, що, на превелике її здивування, від сильних поштовхів навіть не подалися.

Лиш тепер вона цілком усвідомила, що Джекоб Бенкс вийшов із церкви, замкнувши її на ключ, і вона тут сама-самісінька. Ще і ще силкувалася відчинити двері — марно! Загукала пана Бенкса — мовчанка. Зрештою, прожогом кинулася до центрального виходу. Там крізь замкнені двері почула тільки-но стукіт повозу, що від’їжджав. А водночас місяць, либонь, сховався за хмари, бо в церкві стало так темно, хоч в око стрель.

Огорнена несвітським жахом, Емілі закричала, тоді взялася гатити кулачками в міцні двері, щосили торсати клямку, тоді закричала знову… Таж усі не могли піти геть, хтось таки має почути її. «Тітко Лауро! Кузене Джиммі! Ільзо!» І врешті-решт, у нападі справжнього розпачу: «Тедді! Тедді!»

Зненацька блакитно-білий світляний сніп осяяв нутро церкви. Знялася шалена буря, одна з найпотужніших серед тих, про які згадують Чорноводські хроніки. А Емілі Стар опинилася замкненою в церкві посеред лісу — вона, що завжди боялася грози, боялася якимсь незбагненним і геть нездоланним страхом.

Тремтячи всім тілом, вона повалилася на східці, що вели на хори, і скулилася, сподіваючись на якийсь порятунок. Хтось прийде з допомогою, неодмінно прийде, тільки-но зауважать її відсутність. А чи зауважать? Тітка Лаура й кузен Джиммі думатимуть, наче вона в Ільзи, як і було домовлено. Ільза, що вочевидь подалася додому, вирішить, мовби Емілі не отримала дозволу ночувати в неї, тож повернулася до Місячного Серпа. Ніхто не здогадається, де вона насправді, ніхто не вернеться сюди по неї. Мусить залишатися в цій зловісній, моторошній темряві, у церкві, яку досі так любила, а нині тремтить у її стінах від лютого страху. Нема звідси виходу! Вікна годі відчинити. Щоправда, вгорі були вентиляційні продухвини, котрі зачинялися й відчинялися з допомогою дротів або шнурів. Однак Емілі не могла дотягнутися аж до продухвини, та й не пролізла б назовні крізь її, продухвини, занадто вузький отвір.

Дрижала вся, від голови до п’ят, — дрижала дрібним дрожем. Удари грому й спалахи блискавиць тепер видавалися майже безперервними. Дощ порощив об шиби — не дощ, а злива, прямовисна водяна стіна. Ще й час до часу церковні вікна бомбардував густий град. Зривався й буревій, моторошно вив у навколишньому безлюдді, мало не струшуючи стіни церкви, що, здавалося, от-от не витримають буряного натиску й заваляться. То була не люба Велителька Вітрів її дитинства — о ні! — то було ціле юрмище знавіснілих чаклунок. «Володар земних просторів наказує вітрові», — мовив колись божевільний Моррісон. Але чому прийшов їй на думку саме він, божевільний Моррісон? Ох, як ті вікна тріщать — неначе демон бурі ломиться до церкви! Емілі чула від когось оповідку про те, як темної ночі, в порожньому храмі, один чоловік ледь не до смерті був приголомшений раптовим звучанням органу: той грав без доторку людської руки! А що, коли зараз, цієї миті, заграє церковний орган?! Будь-яка, найнеймовірніша, подія уявлялася можливою в цій темній, порожній, моторошній церкві. От наче сходи зарипіли… Морок між спалахами блискавок був настільки густим, що здавався відчутним на дотик. Емілі примарилося, ніби ця чорнота зараз огорне її фізично, й від жаху вона сховала обличчя в коліна.

Посидівши в такій позі хвилину-другу, Емілі дійшла гіркого висновку, що не втрималася на висоті Мурреївських традицій. Справжні Мурреї, либонь, не відають такого страху. Вони не бояться ні бурі, ні грому — принаймні панічно. Ті старі Мурреї, що спочивають вічним сном на цвинтарі ген за озером, відхрестилися б од неї як од звироднілого нащадка славетного роду. А тітка Елізабет, поза сумнівом, оголосила б, мовляв, то в ній, Емілі, озивається кров Старів. Треба бути відважною! Таж вона переживала й гірші хвилини, скажімо, тієї ночі, коли думала, мовби з’їла в майстерні Високого Джона затруєне яблуко, чи тоді, пополудні, як лежала на крихкій скелі над морською затокою. Нинішнє випробування було таким несподіваним, що вона ще не встигла отямитись і стати на прю з власним страхом.

Але мусить опанувати себе. Нічого жахливого не станеться, нічого гіршого, ніж провести ніч у замкненій церкві. А вранці вона зможе привернути увагу якогось перехожого, сильно стукаючи у двері й волаючи про допомогу. Знаходилася тут самітно вже понад годину, й нічого лихого з нею не сталося, якщо тільки волосся її не взялося сивиною, як це, подейкують, трапляється в подібних випадках. Емілі витягнула з-за вуха пасмо волосся й стала чекати наступної блискавки. Сяйнула блискавка — Емілі переконалася, що волосся її, як було, так і залишилося чорнявим. Відтак зітхнула з полегкістю. Тим часом гроза поволі стишувалася. Удари грому рідшали, громовиця вже віддалялася. Та злива й не думала вщухати, а вітер нещадно продував церкву крізь усі шпарини.

Емілі простягнула руки вперед і обережно поставила ногу на нижчу сходинку. Гадала, краще спуститися зі сходів на підлогу й опинитися між лавками. Бо сходи, від поривів вітру та громових ударів, можуть і зламатися під нею. А гроза з буревієм, чого доброго, ще повернуться! Так, найрозумнішим рішенням буде спуститися й сісти на лавку Мурреїв. Там вона заспокоїться, зосередиться, як слід обміркує своє становище. Емілі засоромилася свого панічного страху, хоч те, що з нею сталося, не могло не кидати в жах.

Навколо все панував непроглядний морок, через що виникала ілюзія, ніби його можна помацати. Ймовірно, такий ефект був наслідком вологого, спекотного, задушливого нічного повітря.

Вона знову простягнула руку, щоб намацати поруччя сходів, заледве стала на затерплі ноги… Втім, рука її торкнулася не дерев’яного поруччя, а… Боже великий, що це? Щось волохате! Емілі здригнулася від жаху, крик завмер на її вустах. І враз блискавиця осяяла внутрішність церкви: біля сходового підніжжя стояв велетенський чорний пес і, задерши морду, витріщався на неї кров’ю налитими, ворожими очима.

Волосся стало їй дибки, великий, краплистий, холодний піт заструменів од потилиці по спині. Не могла поворушити жодним м’язом — хоч би як намагалася! Так само й жодного звуку зі своєї гортані не могла вона видобути. За лічені хвилини перейшла через пекло такої тривоги, такого страху, аж почувалася фізично хворою. Кінець кінцем, зусиллям волі, на яке спромігся б не кожен дорослий (гадаю, саме тієї миті наша Емілі назавжди розпрощалася зі своїм дитинством), вона зібрала думки й відновила самовладання. Стиснула зуби й кулаки: хай там що, — вона буде відважною і розсудливою!.. А то був звичайнісінький пес одного з мешканців Чорноводдя, який приплентався до церкви за своїм господарем, заблукав десь на галереї й залишився тут на ніч. І знову блискавка освітила чи не всю церкву: порожньо скрізь! Пес, либонь, почвалав до якогось кута, ліг там, згорнувшись, і чекає, поки розвидніє. Емілі поклала собі не залишати свого місця. Вона оговталася від паніки, але потреби торкатися чогось вологого й холодного, та ще й у темряві, аж ніяк не почувала. Ще не позбулася відчуття огиди від зіткнення своєї руки з шерстю звіра.

Нині, ймовірно, північ. О десятій скінчилася відправа. Буря майже зовсім ущухла. Вряди-годи чути ще завивання вітру, але заводить він дедалі слабкіше. Тільки розмірений, одноманітний плюскіт дощу розлягається у темряві ночі. Помалу серце Емілі стало битися нормально, і водночас до неї верталася здатність мислити логічно. Ситуація, в яку потрапила, звісно, їй не подобалася, та вже замаячіли в її свідомості драматичні образи, що їх намірилася втілити словом в одній з книг, подарованих Джиммі. А, крім того, і в повісті (чи навіть у романі!), яку Емілі напише колись у майбутньому. То була ситуація скрутна, однак ідеальна — аби поставити в неї героїню майбутньої повісті; а врятувати, визволити її зі скрутного становища мусить, ясна річ, герой — герой майбутнього твору. Й Емілі заходилася витворювати сцену визволення у своїй уяві, посилюючи драматизм ситуації, насичуючи оповідь яскравими подробицями, шукаючи найточніших виразів для створення відповідного настрою… Це було так захопливо! Аби лиш знаття, де притулився пес. Як же стогне, як завиває вітер за вікнами! Однак тепер це озивається її давня приятелька — Велителька Вітрів. Вона, Велителька, — одна з дитячих фантазій, яким Емілі не зрадила, вже навіть будучи дівчиною. Нині ця вигадана істота приносить їй розраду, з нею у безлюдному храмі вона почувається не такою самотньою і всіма забутою. Шалені рицарі бурі й громовиці від’їхали геть, а давня товаришка Емілі повернулася. Вона зідхнула з полегкістю, мало не з насолодою. Найгірше-бо вже минулося. Й хіба не поводилася вона у тій скруті доволі гідно? Тож знову їй вільно себе шанувати.

І враз, цілком несподівано, Емілі відчула, що в церкві вона не сама!

Звідки постало це відчуття, вона не могла би сказати. Нічого не чула, нічого не бачила — нічого й нікого. Проте знала з нехибною певністю, що ззаду, на сходах, є хтось.